582 Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 10

Всему, что создали люди, машина угрозою стала,
лишь своего вожделея, непокорная целиком.
Довольно уже рука замыслов дивных рождала –
пускай все упорней камень дробит молотком.

Попробуй ее избежать – она ни на миг не отстанет,
в фабрике тихой она, гордая, в масле блестит.
Так, будто жизнью стала, – все доподлинно знает,
вот и упрямо творит и разрушает что сил.

Существованье еще нас чарует. И в сотнях
мест источники бьют. Есть чистое ликованье
сил, что гнета труда не познали еще, беззаботны.

Нежное слово всё прячется в несказанно-немом,
и музыка, новая вечно, из каменного дрожанья
в девственно чистом просторе возводит возлюбленный дом.


Всьому, що люди зробили, машина загрозою стала,
власного духу прагнуща і непокірна цілком.
Досить чудовна рука задумів гарних плекала —
хай до рішучих будов камінь довбе молотком.

Спробуй уникни її — ані на крок не відстане,
в фабриці тихій вона, горда, блищить од мастил.
Так, ніби стала життям, — все достеменно їй знане,
тож, затята, машина й творить, руйнує щосил.

Та існування іще нас чарує. Ще сотні
місць мають власний початок. Є чисте буяння
сил, що ні труду, ні гніту не звідали ще, безтурботні.

Ніжні слова ще ховаються у невимовно-німім,
і музика, завжди нова, із крем'яного дрижання
у незайманім просторі зводить обожнений дім.


Рецензии