Сон-163

Пишу вірші, неначе у безодню,
Кидаючи камінчик в чорноту,
Й чекаю на краю, як ехом зойкне,
Й назад вернеться слова мого стук.

Кричу в нікуди і слова-обривки,
Наздоганяють бескінечним смислом,
Ні, так не можна більше говорити,
Пускаючи у безвість бісектриси.

Вдавати - що на тім краю не пустка,
А хтось живий вторить мої слова,
І з розумінням, схожим на безумство,
Що в звукохвилі камінь оббива.

Вдавати, що світогляди тотожні,
А не далекі, майже не співставні,
Що хвилювання - навзаєм тривожить,
А не минає повз серця уявні.

Вдавати, що з безодні теплотою
Війнуло, наче хтось поцілував,
Що манить стрибнути і зве з собою,
Вслід кинутим, як камінець, словам.

Вдавати, що я правильно трактую
Обривки слів, поєднані докупи,
Вчуваю бажано-приємне, що люблю я,
Не прислухаючись до інших звуків.

Гойднулася, лишень за крок до прірви,
Зусиллям ледь за руку ухвативши,
Куму потрібна я - кому повірила,
Лиш еху, що віршами в безвість кличе.

Немов до двійника - я доторкнулась,
До власного відбитку інтелекту,
Створила образ, що так само думає,
Виковуючи смисли з хитросплетень.

Насправді ж там, на дні, забута темінь,
Безлюддя, котре квилить самотою,
Там безвість - і вірші мої даремні,
Були і є лиш грою із собою.