Сон-154

У людей, що вірші пишуть,
Є примітна особливість -
На плечі летюча миша,
Яка ловить пісне-хвилі.

Невидима іншим людям,
Вона, наче тінь, шепоче,
Ладні віршики на вухо,
Вдень, уранці й серед ночі.

Складені мишачі строфи,
І глухий би - та розчув,
Стукають поета в скроню,
Щоб списати не забув.

Кажан в вухо надиктує,
Відповідні зробить правки,
І поема навіть в дурня
На столі лежить до ранку.

Дивина для всіх розумних,
Як із мізками - в горіщок
Можна настрочить бездумно
Кількасот простеньких віршів.

Бо й розумникам - заскладно,
Вкластися в один катрен,
А тут дурень розписався
Віршем в декілька поем.

А кажан мовчить й моргає
Дурнику, що чеше лоб.
Хоч розумні, а не знають,
Хто панич, хто рудокоп.

Бо як тільки дурник топне,
Й крикне, сидячи на печі,
Кажан пурхне в небо - й опля
Уже в іншого на плечах.

Проморгав летючу мишку,
І хоч лобом бийсь об стінку,
Бо без неї дурню книжку
Лиш листати по сторінці.

А кажан - космічним злетом
Окриляє більш скромніших,
Що дивуються, як легко
Їм вдаються пісне-вірші.