Сон-153

У словесній мішанині
Надто важко розібратись,
Як в юрбі й у штовханині
Віднайти потрібну станцію.

Завжди путаються люди,
Із проблемами і без -
Щоб шляхи невірно спутать,
Щоб в словах зник справжній сенс.

Паморочиться свідомість -
І крізь неї, як з туману,
Виглядає щось знайоме,
Щось примарливо-обманне.

Підійдеш, а воно зникне,
Наче правда про реальність,
До якої надто звикла,
Бо вона проста банальність.
 
Змінено пароль для входу,
І зачинені замки -
На шукання словокоду -
Не день піде, а роки.

Ну, а люди - гомонінням,
Розривають кволий мозок.
Що у кожнім миготінні
Відшукати прагне логос.

Поїзди в метро минають -
Відкривають настіж двері,
Кудись їхати - прохають
І зникають, як химери.

Йти туди, куди йде натовп,
Чи супроти пробиратись,
Слів у голові багато -
Й лиш одне - секунди варте.

В іншу мить - вже слово інше,
Інша станція минає,
Хоч в вагоні людно й тісно,
Та він впевнено рушає.

А де вихід - з кільцевої,
Невідомо - ниють рельси,
Пасажири не гальмують,
А йдуть штампами поезій.

А чому із варіацій -
Вони вибрали - одну
Найпотрібнішу із станцій -
Не бажають - й не збагнуть.