Сон-149

Я начебто попала в девяності
У фірму, що зявилась, наче гриб,
І виросла, лише тому що осінню,
Весь жовтень плакав і рублем дощив.

Важкі столи, компютери, як тумби,
І мерехтіння вїдливих екранів,
Червоні очі та червоні губи -
У надто толерантних секретарок.

Календарі на стінах - і вазони,
А на підлозі пильний ковролін,
По ньому топчуть офісні бізони,
Збиваючи у хмару чорний пил.

Компютери зависли від напруги,
Помноживши невдало два на два,
Поряд із ними рахівниці - гуру,
Що творять непомітні, та дива.

Скільки протягне фірма-однодневка,
Чи виплатять обіцяну зарплату,
Ніхто не знає, навіть гендиректор,
Теж лялька, хоч влаштована по блату.

Напруження й неспокій на обличчях,
А на екранах - гра павук - дві масті,
Розумний вигляд - це хороша звичка,
Й спрацьовує відразу й безвідказно.

На проводах - звичайні телефони,
І як цеглина - дорога мобілка,
Вона для понту - раз на місяць дзвонить,
Коли шеф на гулянці чи обіді.

За кілька днів - боргів, як за півроку,
Та головне дивитись з оптимізмом,
Що шефа не прийдуть братки й не грохнуть,
Бо не потрібно, як не просять - лізти.

І офіс із дипломами й подяками,
Із підписом самого президента,
Закриють, залишивши без зарплати -
Усіх працівників і гендиректора.