Сон-148

Люблю я річку у серпневу спеку,
Що манить прохолодою обіймів,
І запахом луски та очерету,
Що паморочить дико-божевільно.

Люблю ранкові випари туману,
Що плавають, як марева на хвилях,
Пригріє сонце - і вони розтануть,
Підставивши під сонце хвилезвивини.

Ступаєш мулом, наче в невідомість,
Не видно дна від чорної води,
Та дітвора купається й розгонить
Найменші сумніви - йти далі, чи не йти.

Дитячий сміх розкиданий у бризках,
Ледь попадає на чоло й грудину,
Я виставляю руку, щоб навмисне,
На мене не потрапили краплини.

Й не витерпівши бризк і водопаду,
І гострих, несподіваних уколів,
Я падаю у воду - щоб стократно -
Отримати і випливти спроквола.

Зловити хвилю - і гребти щодуху,
Аби втомитись, і лягти на спину,
Вода тримає й пошепки на вухо
Співає пісню голосом дитинним.

Я слухаю і сліпну від проміння,
Що блиском відбивається від хвиль,
Заплющу очі, та не жду прозріння, -
Приву на голос, як пуста бутиль.

А голос пестить і мене гойдає,
Неначе у колисці немовля,
І солодкаво-ніжно присипає,
Немов гіпнозом память замовля.

Ледь вирвалась із чорної водойми,
Тримаючись руками за перила.
Після води - пішла по тілу втома,
І ледве повернулась знову сила.

Можливо, треба - в омут з головою,
Ниряти й тут же з сміхом виринати,
Щоб хвилі колихали й не загойдували,
Наспівуючи дивнії кантати.