Сон-146

Сховатися б у бункер від людей,
Щоб не смішити видом ідіотським,
Вони сліпі - у них є привілей,
Вмирати, наче мухи, - легко й просто.

Їм не відкриті безміри світів,
Звідки приходять навчені убивці,
Комусь з них пощастить, а іншим - ні,
Дістане смерть, неначе блискавиця.

А в мене із реальністю війна,
І кожен день кільце вийма в гранаті,
Я навчена в окопах виживать -
Й висиджувати вдома у засаді.

Іде війна, і я в ній - не жартую,
Хоча з-за спини чую дикий сміх,
Згинаючись, я пропускаю кулі,
Що ловить в саме серце жартівник.

Іде війна, яку припорошили,
Безпечністю і модним карєризмом,
Щоб люди - не в очікуванні жили,
А всепрониклим, і жорстким цинізмом.

Іде війна і не рахує вмерлих,
Поранених, скалічених, дітей,
Йде ставка на довіру і відвертість,
В якій сліпці жартують - все окей.

А людий йдуть - без гадки про війну,
Закохані, народжені вмирати,
Якщо від них біду не відведуть
Безумні, і обстріляні солдати.

Якби вони дізнались, що спасіння,
Можливе для одного з десяти,
Хіба б вони пробачили свавілля,
Безумців, що вирішують за них.

Хіба б не відшукали в підземеллі
Надійний, товстостінний бункер,
В якому бій ведуть живі померлі,
І жить кому - вирішує сам фюрер.

Хіба б не зруйнували докорінно -
Не розстрощили, не змели з землею,
Абсурд, що наче вибух  в голові,
І ядерні його гриби-ідеї.