Сон-145

Куди б не подалася, відчуваю,
Як лезо в спину - слідом гострий погляд,
Вхопись за мене і не відпускає,
У фокусі тримає завжди поряд.

Він сверлить спину чорними очима,
Усе про мене хоче розізнати,
Хто я і звідки, де моя родина,
Адреса, звички і пін-коди картки.

Він йде на запах голубої крові,
Як пристарілий, та сумний вампір,
Вдивляється у спину диким поглядом,
Та повернусь - за ним зникає слід.

Можливо, параноя - плід уяви,
Й ніхто за мною із кущів не стежить,
Та в чашці свіжозробленої кави
Я нагадала тінь його ведмежу.

Побачила його кігтясту лапу,
Що піднялась наді мною з спини,
І відсахнулась, щоб мене не зцапав,
Придуманий, уявний і злочинний.

Побачила його відкриту пащу,
Що  над моєю головою звисла,
Чому розмякла, надто необачно,
І підпустила хижака заблизько.

Та з перехожих ні один не бачить,
Ні кігтів, ні оскалених кликів,
Ні погляду, що мружиться маньячно,
І визирає часом з-за кущів.

Я в паніці, та хто б не настрашився,
Побачивши маньяка за собою,
Зриваюся із місця - як від шизи,
Й зливаюся з безлюдною юрбою.

А люди йдуть, неначе сонні мухи,
Не відчувають вбивцю за спиною,
Не попередить, бо вони щодуху -
Відправлять у лікарню зі швидкою.

Тож я тікаю - куди бачать очі,
Від переслідувача і від перехожих,
Скоріш додому, в любий свій куточок,
Де ні маньяків, ні думок тривожних.