Сон-143

Як далеко не юна особа -
І далеко вже за шістдесят,
Як же важко - з десятої спроби,
Вийти з дому й пройтись погулять.

Кожна сходинка - наче Говерла,
Підіймається сніжним хребтом,
Із висот поглядаючи зверхньо
На стару, що застигла стовпом.

Тож які переходи підземні -
В бабки вже інтерес неспортивний,
Вона буде по них надаремно
Цілий тиждень повзти, як Тартила.

Де знайти - неймовірні зусилля,
Щоб здолати сходинковий ряд,
Краще - просто піти між машинами -
І потрапить у рай або в парк.

У бабусі немає ні страху,
Ні жалю за прожитим життям -
Вона просто кульгає по трасі,
Неухильно і без вороття.

Скільки вслід вона чує прокльонів,
У відкриті віконця машин,
Водіїв, котрі смерть перегонять,
Залишаючи шлях гальмівний.

Бачить, як ще вчорашнії діти -
Всід плюються, натиснувши гальма.
Бо нікому не хочеться сісти -
За каргу, що взялась, як примара.

От і все - проминула дорогу,
Значить, в бабці є шанс прогулятись,
Розімяти підтоптані ноги,
І вернутись назад тим же шляхом.

Дасть Бог - сутінки впадуть на місто,
І на трасі машин буде валом.
Може, швидкість котрийсь перебільшить,
І не встигне натиснуть на гальма.