Сон-133

В країни дальні зве мене дорога,
На літаку або на пароплаві,
Я набулась і скучила удома,
І прагну нових відчуттів і вражень.

Мене нічого в стінах не тримає,
Ані родина, ні знайомі й друзі,
Я, як на крилах, в мене більш немає
Зайвих проблем, і надважкого грузу.

Мені ніхто не скаже - ні навздогін,
І плани самочинно не порушить...
Якщо я прагну швидкості й розгону -
Мені ніхто не скаже, що я мушу.

Сидіти вдома, шити чи вязати,
Обіди готувати по рецептах,
Й щоразу чоловіку усміхатись,
Щоб не залишив дурочку з прицепом.

Набачилась я неземного щастя,
В сімейних, наче зашморгах, обіймах,
Нажилась у безвиході пропащій,
Поміж живими, та давно покійними.

Наплакалась - і виплакала горе -
Нічим не каюсь й сліз не відчуваю...
Окрім безмежних зоряних просторів,
І крил, що із лопаток проростають.

Грозяться люди - ностальгія верне,
Із подорожі, де б не був на світі,
Коріння міцно вїлося у землю -
Рабів загнавши у домашні кліті.

А пращури, що жили, як хотіли -
У власне задоволення, по кайфу,
Триматимуть - за ноги, руки, тіло,
Завадивши моїм думкам безкраїм.

Привяжуть на цепу, немов собачку,
Що витиме на зорі й повний місяць,
Поскавучить, повиє - й переплаче,
Як костомах захочеться погризти.

Але дорога зве - а ностальгія,
Це лише вигадка, як можна відчувати,
Любов до загребущого сусіда,
До груші на межі, старої хати.

До сварок, що в ненависті розїли,
В прокльонах знавіснілі чорні душі,
І до сердець, які з гімном на вила
Нахромлені хазяїном байдужим.

Я на всяк випадок візьму разом з собою
Відро землі з забутого городу,
Щоб пращури залишили в покої,
Вертаючи до памяті і роду.