Сон-130

Посеред літа, у розпал спекоти,
Насниться, наче новорічна зява,
Ялинка в лісі посеред мерзлоти,
На чорно-білім кольорова пляма.

Здаля гілля - ласкаве та пухнасте,
І хоче приласкатись до тепла,
Та доторкнешся - наче до напасті,
Вколовшись, відсахнешся, як від зла.

Здаля гілля невинністю ласкає,
І кольоровим чудом на снігу,
Та що та зелень справді означає,
Не знає навіть приятель-снігур.

Здаля гілля обіцянкою манить,
І запахом хвоїсто-смолянистим,
Когось приманить, а когось обманить,
В безумну ніч посеред лісу зблисне.

Ялинка - як зелена піраміда,
Поки маленька, та вже тягне гілля,
У небо, як богиня Артеміда,
Щоб вирватись з обіймів божевілля.

Зелене гілля - шириться додолу,
Й волочиться за панною по снігу,
Зайшла у глуш, у далині від дому,
Й застрягла в кучугурах по коліна.

Немов безсила - й допомоги просить,
Не в змозі вийти, вибратись із гущі,
Заманює наївних, що без остраху
Кидаються в блукання неминуче.

Виходять, героїчні і безстрашні,
Сміливці, без уявлень про безумство,
Боротися з фантомом врукопашну,
І вірячи в швидкий й бурхливий успіх.

І блудять лісом, так і не знайшовши
Красуні у зеленій дивній сукні,
Що так благально заглядала в очі,
Й просила розділити її участь.

Блукають довго, поки не замерзнуть,
І сніг присипить посинілий труп.
А ялинки, колючі й довжелезні,
З могили серед лісу проростуть.