Читаю тебе

... і одного вечора береш з полиці книжку, яку, років десять тому, почавши читати, відклала, бо... не пішла. Чи не твоя тема на той час, чи не доросла' ти ще до неї, як ото до обов'язкової шкільної літератури, яку розумієш і осягаєш вже бува за багато років після випускного. Ні, книжка не забута. Побіжно погляд час від часу "вихоплює" її, ти подумки кажеш щось на кшталт: "О, давній знайомець! Рада бачити! Як ся маєш?" І життя триває, котиться далі.
А цього вечора очі відразу зупинилися на трішки запилюженому корінці саме цієї книжки, і, взявши її, вдаючи байдужість (перед собою, здавалося, чого б ото маніжитися?), проте із завмиранням серця, розгортаєш і... читаєш, читаєш, вже не відволікаючись, і чим далі, тим захопливіше. Яка ж цікавезна книжка, думаєш. І чому я її спершу відклала, та й ще на стільки років?
Так і з тобою.
Відтерміноване читання людини. Поставленої на поличку.
І якщо відкладене близьке знайомство з книгою навряд чи матиме надсерйозний вплив на долю, то у випадку з людиною все навпаки.  Час невблаганний. Це його суть. Втрачений час - майже вирок.
Вирок - це вже невідворотність і відчай. Хіба що слово "майже" дає малесеньку надію на можливість щастя.
А щастя маленьким не буває. Воно є.
Читаю тебе.