Сон-128

В моїм вікні - блакить розверзла щастя,
А білі хмарки, як єдинороги,
Літали небом й зупинялись пастись,
І кликали мене - без застороги.

Кидались вниз - і розкивали крила,
Лиш ледь не долетівши до землі,
Мені також за ними хтілось стрибнуть,
Щоб підхопили, не сказавши ні.

Мінливість неба - була невблаганна,
Бо вже не коні гнались без упину,
А довгошия і струнка жирафа -
Солодку вату смикала невинно.

Я б ухопилася за довгу шию -
Й полізла в небо, щоб посмакувати,
Солодкої хмаринки ніжне диво,
Ванільної, як поцілунок, вати.

Лиш підійшла, - розтанула жирафа,
Немов туман полинула у безвість,
А замість неї лев - сидів і плакав,
Що не злетіть йому у синє небо.

І грива - розвивалася, як хмара,
І лев був - десь далеко в небесах,
Чому ж тоді він, наче дощик, плакав,
Невже польоту геть не помічав.

В моїм вікні, вигадливім, примарнім
Не припинялась казка-дивовижа,
Я тільки підмалюю трохи раму -
Щоб було, як в чудесному Парижі.

Трохи емалі - і заграють скельця,
Покажуть казку, досі не бувалу,
Але на ранок хтось, неначе серце,
Розбив вікно, жбурнувши в нього камінь.

Розсипалось на друзки, на осколки -
І сплакалась я за розбитим світом,
Який враз щез, і казка його вмовкла,
Тепер не зрозуміють її діти.

Але на сонці - як в калейдоскопі -
В кожнім шматку історія тривала,
Там коні, там жирафи, там садочок,
Ожили у стократних віртуалах.