Сон-126

Крізь стареньке вікно,
Пофарбоване в білу емаль,
Як в колодязь, на дно -
В хату падала світла печаль.

Затужив дід-сервант,
Протираючи пильні полички,
Два стільця і диван,
Що розлігся пластом, як пяничка.

У кутку стара піч
Заквоктала й надулась, як квочка,
Їй не спалося всю ніч, -
І у день світло ріже у очі.

Образам у кутках,
Що потрапили в сіть павутини,
Стало видно - як страх
Огортав кволі крильця осині.

Поміж трупами мух -
Вона в сітях була ще жива,
І пручалась щодуху,
Вибираючись з пастки сама.

Під столом світлотінь,
Насміхалась на скреготом миш,
Їм рить нірку не лінь -
Рвуться в хату, немов у Париж.

Про те, що дім пустий,
І у шафі нема ні крупинки,
Знає лиш - світлотінь,
Й пританцьовує, як на поминках.

На столі - світла жмут
Зник в узорах старої клейонки,
Але їжі не було -
Й від малюнку - ніякого толку.

Про бідноту і злидні -
Знали стіни давно і без світла,
Тож коли стало видно -
Вони були сирі й непривітні.

Нащо їм зайвий раз
Відкривати зіниці заспані,
На прогаяний час -
Й на помилки, що виправить марно.