Сон-124

Так боляче за матінку-природу,
Затоптану людськими чобітьми,
Які завдали непоправну шкоду -
Завдали - й безнаказано пішли.

Ніхто просить пробачення не буде,
За непоправно знищене життя,
З усіх кутків планети, звідусюди -
Ідуть сигнали СОС - у небуття.

Перейнятий проблемами природи,
Розчулений до краю й через край,
Я за життя - у різних його формах,
Окрім людини, що попрала рай.

Жалію зайця, вбитого задарма,
Що наштовхнувся на брутальних хлопців,
Які б, тільки по них вогонь ударив -
Усцялися б на місці, в повнім шоці.

Жалію курку, що пішла на мясо,
Обскубана, розпатрана, без піря,
Вона росла у клітці - й несла яйця,
І до людей горнулася з довірям.

Свиню жалію, що прожила в клітці,
І не порилася під дубом, у болоті
А вже пішла на гамбургер і шніцель,
Отримавши розряд електрошокера.

Жалію, не туристів, що попались
У лапи до свавільного ведмедя,
А бурого, який не винуватий,
Що не наївся рибою і медом.

Жалію рибу, зловлену у річці,
Почищену на кухні від луски,
Тепер їй тільки вплав на сковорідці,
Порізаній на порції-куски.

Жалію трави, що лягли під косу,
Квітки жалію, зірвані й зівялі,
Я б голодав, й не їв нічого зовсім,
Тільки б усі жили і не вмирали.

Я навіть дощ жалію, котрий плаче,
Й сльозами мусить землю поливати,
Він зверху - в атмосфері усе бачить,
Але німий й не може розказати.