Сон-122

Біля входу старого театру -
Щоб прикликати публіку в зал,
Чародії жбурляли у натовп
Наче перла - безцінний талант.

Щоб глядач не проходив байдуже -
А зайшов подивитись на драму,
І, можливо, в його душі зрушився
Нечутливості здвигнутий камінь.

Щоб у драмі зросився сльозою,
У комедії - сповнився сміху,
Щоб вгадав він себе - у героях,
І життя свого прожиті віхи.

Біля входу старого театру -
Зазвучала, як ехо довкола,
Одна з давніх й кричущих метафор,
Життя - гра, ну, а люди - актори.

Та хіба справедливо рівняти
Біль життєвий з кривлянням на сцені,
У житті неможливо зіграти,
А в театрі - прожити, як геній.

Бо й подумати важко, що може
Драматург написати сюжет,
За яким - серце буде тривожно,
Битись в грудях, як в драмі "Макбет".

Що хтось в силі добавити краплю
У життєву історію - горя,
Від якого герої страждатимуть,
Почуття виставляючи - голі.

Що наділений хтось руйнувати -
І палити до тла чуже щастя,
І по світу - безвольно пускати
Одиноких, бродячих пропащих.

Що хтось, вірячи в себе, як в Бога,
Ставить крапку в чужому житті.
Гонить смерть, щоб вона на дорозі
Перестріла когось в самоті.

Як життя - гра, а люди - актори,
То чому такі справжні чуття,
Чом любов - непідробна і болем
Просякнулось до краю життя.

Чому люди проходять - не вірячи,
Що ідуть по прописаним крокам,
Передбаченим, автором звіреним,
Що мовчить, споглядаючи збоку.