Сон-121

Я намріяла море безкрає,
Що накочує хвилі на берег,
Чайку в висі, що пірям черкає
Морських хвиль голубі каравели.

Я намріяла пальмові тіні,
Що ховають від спеки тіла,
Розманіжені, пещені лінню,
І обніжені кремом злегка.

Я намріяла - берег пісчаний
Що приємно лоскоче торканням,
Від якого напруження тане,
Наче лід із напоєм в стакані.

Я намріяла райдужний лайнер,
Що неначе плечистий мужчина,
Жде на березі, вірно й одчайно
Серед натовпу любу й єдину.

А натомість - рюкзак за спиною,
Цілий день у шуканні пристанку,
Поміж інших палаток, що строєм
Обліпили плато, наче чайки.

А натомість - їда на багатті,
І укуси їдких комарів,
І ночівля під шурхіт палатки,
Що від вітру тремтить від жахів.

Пляж з каміння, що муляє ребра,
Уїдаїться в мокре плече,
І очей не зімкнеш - надто твердо,
І у сон не втечеш - гаряче.

Надто болісні хвилі прибою -
Бють, немов батоги об каміння,
І колотять, колотять тобою,
Поки виплюнуть - у божевілля.

Хвилі шторму засмоктують брудом,
Морських водоростей наговором,
Як коханець жорстокий і грубий -
Вимагає у сексі покори.

І медуз небувале нашестя,
Що прозорі - та надто їдючі.
Ледь помітні, немов безтілесні,
Наче драглі, ковзкі й всевидючі.

Я намріяла - як на картинці,
Я повірила в знак Водолія.
Замість перлів у мушлі гостинцем
Мене ждала незнана стихія.