Сон-119

Не спроможна назвати колишнім,
Своє перше й єдине кохання.
Я й понині живу ним і дишу,
У постійнім щоденнім чеканні.

Його очі запали у память -
Й залишилися там назавжди,
Я в юрбі його погляд шукаю,
Марно бродячи поміж людьми.

Я шукаю в юрбі його риси,
І знайомий й пянкий контур губ,
І по зовнішності літописам,
Впізнаю своє щастя та згубу.

Всі наступні кохані мужчини -
Це лише малоякісні клони,
В них - того я до болю любила,
Хто мене назавжди поневолив.

В них шукала - слова-поцілунки,
Слова-доторки, слова-обійми,
Та вони не могли повернути
Відчуття, що дарив тільки він мені.

Зовні схожі, та серцем далекі,
Точна копія, але підробка,
Як же з ним мені дихалось легко,
Як літалось вгорі безтурботно.

Я готова й надалі шукати,
Його погляд у інших очах,
Щоб нарешті - вернувся, обнявши,
Щоб зобулась самотність і страх.

Знов в юрбі він мені усміхнувся,
Знову руку укотре подав, -
Я повірила - і обманулася,
Бо він вислизнув, наче удав.

Знов схопилась за образ міцніше,
Аби не обманув і не зник,
Щоби не почуватись старішою,
Стрівши вкотре його молодим.