Сон-118

Як із туману, вийшла із наркозу,
Занурившись у безкінечний біль,
Пригадую, хто я і де знаходжусь,
Чому у крові жмакана постіль.

Чому дитя кривавими сльозами,
Як у жаху, ридає й будить криком,
Чиє воно, чом криче словом мама,
І будить серед ночі гострим схлипом.

Засохли букви, виведені кровю,
Залишені на чорному вікні,
Чи то зізнання матері в любові,
Чи засторога смерті на стіні.

Чому низ живота - болить і тягне,
Так наче з нього вишкребли життя,
Чого тепер, після аборту, прагну,
Позбувшись непотрібного дитя.

Чому цей біль вертається потому -
Навіть коли аналізи у нормі,
І мучить незагоєним фантомом,
І серед ночі криком непокоїть.

Пригадую обійми і шаленство.
І вир занадто зрілих почуттів,
Які голублять, обіймають, пестять,
А потім викидають на смітник.

Пригадую запевнення й настирність
Цілунків, як показують в кіно,
Що ухопились міцно за невинність,
Щоб затягнуть безжалісно на дно.

Пригадую мерзлоту розставання,
Й холодність колись люблячих очей
До марного дівочого зізнання,
Опущених в безвиході плечей.

І пачку грошей - на усі проблеми,
Що вирішить в лікарні гінеколог.
Й у памяті, упале долі небо -
Від слів любові, вписаних в некролог.