Сон-117

Я їду геть в порожній електричці,
Тікаючи від спогадів болючих,
А голос в голові, мов ехо, кличе,
Все далі, далі їхати беззвучно.

Мовчу в собі, та й ні з ким говорити -
Лишень вагони гуркотять у ритмі,
Космічна швидкість - їх вже не спинити,
Як на мітлі шалену Маргариту.

За вікнами - примарливі пейзажі
Набридли й стали майже не помітні,
Я їду, але спогади - зловражі
Догонять крізь роки і крізь століття.

Забутись хочу - та вони вертають,
Злетіти хочу з легкістю, дитинно,
Та спогади із ритму вибивають -
Поки не загальмують і не спинять.

Скільки я часу витратила дарма,
Аби змінити види за вікном.
Та доганяє слідом мене карма,
Аби відправить колом знов і знов.

Гальмує потяг - відкриває двері,
Надіюся, відїхала подалі,
Покинула свій дім, свою оселі,
Що навіть уві сні не пригадаю.

Виходжу у пустелі - але память,
У кожнім камені вбачає чиюсь руку,
Що вслід мені у голову кидала,
Цей камінь, як у стерву і зміюку.

Здригаюся, але нема нікого -
Пішли у безвість, згинули в пісках,
Залишили своїх ідей чертоги,
За котрі світ перетворили в прах.

Може, залишусь на обломках долі,
Щоб підійнять в самотності свій стяг,
Та електричка кличе і неволить -
Забутись на шалених швидкостях.


Рецензии