Сон-115

Я з усмішкою заціпеніла,
Вираз радості - наче застиг,
Наче памятник, забронзовіла,
Ледь зробивши останній свій вдих.

Щира усмішка - щораз напохват,
І піднесений настрою лет,
Невербальний закон педагога -
Виглядати, немов на портреті.

І безмежна любов до дитини,
Що як світло у темній кімнаті,
Має бути й незрячому видна -
І крізь сльози - повинна сіяти.

Переконую всіх своїм видом,
Що я знаю дитячі потреби -
І мені з моїм досвідом видно,
Як зробити людину з амеби.

Через усмішку - стиснені зуби,
І із криком зажатий кулак,
Діти - завджи слухняні і скуті,
Страхом щось учинити не так.

Та крізь усмішку - не роздивитись,
Не розгледіти жорстких манер,
Батьки прагнуть не чути ні крику,
Ані бачить оскалу у стерви.

Із приємністю, солодко тануть
Наче цукор, слова на вустах.
Вихователь - це майстер обману,
Зводить цирк, що маскує Рейхстаг.

Надто туго заплетені коси,
Й обрізані нігті - до мяса,
Діти знають - до неслухів в гості,
Враз прийде бабка Йожка із казки.

І усмішка - немов нетутешня,
Намальована, іншопланетна -
Каже дітям, слід буть обережним -
І хранити образу в секреті.

А батькам - що сліпі до проблеми,
З девяти до шести - круглорічно,
Не тріпає ніхто вдома нерви -
А про інше гадати - навіщо.