Сон-112

Є життєві оптимісти,
Що беруться без вагань -
Лікувати біль суспільства,
Що кричить від крові й ран.

Як до лікаря, до нього -
Покалічені від воєн -
Йдуть злочинці та герої -
Аби серце заспокоїв.

Йдуть, контужені й каліки,
Щоб проблеми розрішив -
Дав цілющі й сильні ліки,
Аби біль не так болів.

Йдуть обділені з дитинства,
І психічно не здорові,
Що пережили насильство -
Й втратили життєву волю.

Наркомани та злочинці,
Підприємці і солдати,
Аби разом всім ужиться -
Й водночас не повбивати.

Йдуть трансгендери й бидлота,
Поліцейські та гадалки,
Щоб зійшлися антиподи -
Як кінці одної палки.

Він давав усім надію -
Пригрівав всіх поодинці.
Та слова ті голослівні -
Опадали, наче листя.

Й сходились у рукопашній,
Скривджені - за мить відплати,
Інваліди з пантронташем,
І каліки з автоматами.

Врізати - за марні сльози,
Вибити - останній подих,
Покалічити від злості -
Та урізати по морді.

Лікар знизував плечима -
Без надії й оптимізму.
Де ж скривається причина -
Вічного антагонізму?