своя

зимно ходить спека холодами,
де нема їх у світах між нами,
де сміється серцем сонце бога,
де співає колискову
травам мати долі,
та й чи ж є вона?!,
нема?!, одні вагання, привиди,
ілюзії зітхання,
поле скошене,
і висіялось зерня
у ряди,
стоси зберегтись не можуть довго,
гине при дорозі тій дитятко,
бо не має в світі ні батьків,
ні ліжка й хатки,
що було б можливим,
те пропало,
як на спис живого серця тіло впало,
роздробилось,
краєм ока бачу,
не судилось,
жевріла між зорями хитка можливість,
нахилялась долу,
усміхалась криво,
бачиш,
щастя неможливе
без кохання,
з-під повік пронизливо погляну на світанок,
не повірю,
відвернусь,
відринувши вагання,
кину в прірву глибини криниць забуте,
як прокляття свіже,
слово - йди!
шляхами
пронесеться глухо ехо,
чур між нами,
і багаття не зігріє душу,
відсахнуся від пекучого,
сховаю добре душу,
в люстро лиш уважно
задивлюся, налюбуюсь,
мамі й таткові скажу,
що їх любові я — таки
висока квітка,
я лечу світами,
я життя свого тонка-тонка лебідка

22.29-22.50
28.05.2020

Августина НеЯ