Сон-100

Я втекла з виправної колонії
Чи з тюрми, а чи просто з-під варти,
Біжу полем, немов на долоні,
Без уявлень, куди утікати.

Мої ноги - кривавіють з бігом,
Й залишають псам вірні сліди,
Та навіщо шукать божевільну,
Їй не вдасться далеко втекти.

Жадно дихаю, мов задихаючись,
І повітря пю, як рідину,
Я втекла, остаточно відчаївшись,
Й по інерції далі біжу.

Мої руки в кайданках затиснені,
І до них нема жодних ключів,
Хоч дійдеш до останнього з виснажень,
Вони ждатимуть погоничів.

Ані словом до них, ані ласкою,
Ані шпилькою з-під брудних кіс,
Вона впялись в запястя - і власно
Вимагають страждання і сліз.

Може, разом з рукою відтяти,
Залишивши псам диким приманку,
Нападуть й будуть довго жувати,
Геть забувши про дику бунтарку.

Та не вийде, хоч стерті емоції,
Й серце вільне від бід та тривог,
Все одно біль, як промені сонця -
Пробиває байдужий чертог.

Біжучи, геть утративши розум -
Я знайшла від каданок ключі.
Мені було байдуже - що роблять
Вони на моїм шляху вночі.

Я звільнилась з кайданок й відчула,
За спиною напруженість крил -
Я втекла - й все, що було - забула,
Як воскресла з землі, із могил.