Викинуте, під забором,
Чорне кошеня нявчало,
Його вигнали із дому -
Аби газд не обїдало.
Немічне, якраз в долоню,
Кличе мамку на підмогу,
Ще не знає, що самотнє, -
Що всі кинули небогу.
Довіряє перехожим,
Йде на руки без розбору,
Серце муркотом тривожить,
Просячи шматочок корму.
Засльозились очі щедро,
І закисли у куточках,
Кошеня мявчить уперто,
Бо голодне й їсти хоче.
На животику - стрибають
Пустуни з веселих бліх,
Вони котку набридають,
Він не звик до їхніх втіх.
Чухається то за вухом,
А то ротиком на пузі
Ловить бліх, які від скуки
Влаштували паті-пусі.
Як же ти, маленький циган
Будеш жити в цьому світі,
Якщо вмієш тільки скиглить
І випрошувати їсти.
Може, взять тебе додому,
Бережно помити в ванній,
Щоб забув усі тривоги
І виснажливі скитання.
Щоб калачиком ти звився,
Й на колінах муркотів -
Бо для того народився,
Щоб хтось з ніжністю любив.
Сон-90
© Copyright: Хохол Хохотович, 2021
Свидетельство о публикации №121052406916
Свидетельство о публикации №121052406916
Рецензии