РокИ

          Відразу, лету літ, я не помітив.
Захоплений на бЕлебні ЧасУ—
Умовністю, що квіт, не зовсім квіти,
Що квіту квіт — недОквіту несу;
Що доокОла – вічні негаразди.
Як кажуть, в спеку зайвий ківш води,
Проталинки з’являються не зАвжди
В моїй невідповідності ходИ.
Іду – і все! А там, куди поверне
Одна-єдина, з тисячі доріг...
Мене  вона і вивела  за  ріг,
Де, лише вИвертами — тЕрни.


Рецензии