День зацьвів тюльпанами та вишнями,
оксамитний килим по землі...
з часом спогади стають колишніми,
невблаганно танучи в імлі.
І від того біль зроста небачено,-
і на пам'ять відчуваєш злість...
Як собі самій таке пробачити,-
що зникають спогади в імлі?!
Я карбую радістю насиченні
в серці, у душі і в голові,
а вони, мов забуттям помІчені,
губляться, як вишень цвіт в траві.
День цвіте,- бажань у нім незлІчено,
вся планета молиться теплу...
спогади, так дбало накопичені,
сочаться по крапельці в імлу.
День цвiте
© Copyright: Ева Сокол 2, 2021
Свидетельство о публикации №121052202924
Свидетельство о публикации №121052202924
Рецензии