Я знаю, мiй голос слабкий,
мов висохлi стеблi чи полум’я,
що тлiє. Таки залюбки
мовчав би…
Та наче солом’яний
твiй шепiт займеться (жар-птах!)
в моїй серцевинi – недолею.
I щось запече на вустах
так гаряче, що збожеволiю.
Та враз заволаю: «болить!».
I розум зокрутиться колесом
(неначе для тебе в цю мить
не знайдеться iншого голосу,
не вродиться крику, щоб мiг
нескорену тишу порушити
в холоднiй безоднi, де снiг
залiплює вуха…).
Я змушений.
Свiдомiсть ще б’ється – пусте:
її боротьба передбачена.
Твiй шепiт у нiй проросте
i стане невтiленим значенням.
I час потече навпаки.
Накотяться комом та комою
бесслiвнi та впертi думки,
що прагнуть прокинутись мовою,
що свердлять небес мовчазнi
льоди непокiрними вежами…
Бо то, що шепочеш менi,
повинно бути збереженим.
Доля
© Copyright: Крита Корнеева, 2021
Свидетельство о публикации №121042603198
Свидетельство о публикации №121042603198
Рецензии