Палата

Сьогодні знову в загратоване вікно
всю ніч дивитимусь - не зможу спати,
допоки стін холодних чисте полотно
не розфарбує ранок у моїй палаті,
тоді лишень прийде до мене сон,
мов гість непроханий, мої закриє очі,
стираючи свідомості розмитий горизонт -
все знаю наперед, бо бачу це щоночі:
пручатися нема бажання вже давно,
це марево затягує щоразу, мов болото,
інакшого хотілось повсякчас, але пардон -
не маю більше сил собі чинити спротив,
боротись з чорно-білим світом, позаяк
в цих стінах чотирьох далеко не хороми,
самотність тисне, оповивши, мов змія
і кожен день мене безжалісно хоронить,
щоби під вечір потім присмаком терпким
по піднебінню, а по тілу - пекла жаром
розлився смак життя, де я себе чужим
постійно відчуватиму, допоки санітари
мені не вколять вкотре ліки від думок -
від них чомусь ламає тіло після ейфорії,
але вони хоч ненадовго вішають замок
на спогади, які давно чомусь не гріють,
не залишають в спокої ані на мить,
примарою німою тягнуться позаду
в той час, як з того боку грат не спить
голодний світ, смакуючи глісаду
мого падіння в глибину минулих днів,
у підсвідомість, де поволі з глузду
я сходитиму, розуміючи, що не зумів
зірвати з шиї остогидлої петлі мотузку...
по колу все давно, тому, мабуть, і звик,
що смерть шепоче перед сном на вухо,
нутро підпалюючи, мов сухий сірник,
руйнуючи реальність з присмаком сивухи,
проте хай так - під ранок все ж засну,
насупивши за звичкою від втоми брови,
щоб знову повернутися в палату затісну,
де я ніяк не розпочну главу чергову.