Доля

Із кордону тіні росте сатин —
Павутинка в'ється як попіл темряви.
День минув їз болем, — і не один.
Розквітає стеля моя сузір'ями.

Я уже не вірю в Попелюшок.
І, мабуть, ніколи таки не вірила.
Ти в життя моє навмання прийшов,
Розірвавши небо його вітрилами.

Не один такий. Не одна така.
Доля в скроні б'є навіддліг долонями.
Ти, Новий Адам, не таї гріха,
Припини в'язницю квітчати зорями.

Ти шукаєш слави і забуття,
Щоб минуло лихо — тебе облишило.
Губиш, мов каблучку, моє життя.
А воно усе оживає віршами.

Запалав світанок, і небосхил
В'ється папірцем, мов вогнем охоплений.
Подих втамував — бо бракує слів:
Як і в кожного, хто у Світ закоханий.

Лине русло слів — стогонить душа —
Нитка Аріадни між веретенами.
Твій абсурд полону — нова краса,
Що біжить навипередки із венами.

Обрій розпустився, як стрічки край.
Ти диви, як грає вогнем і барвами.
Мій Адаме, прошу, не забувай,
Хто насправді тут володіє чарами.

Споконвіку бракне все часу нам
Розібрати ролі під драми масками.
Так давай тепер, дорогий Адам,
Не ховатись яблуками під рясами?

Пасок душить шию, тендітну тінь,
Розгорнувся прямо від слова Божого.
І несе його невгамовний плин
Між заклетчаними тілами ложами.

Ера. Рік. Година. Минуло все.
А вона стоїть у кутку сміється.
Прикриває спогадами лице —
Повнолітня змучена молодиця.

Ти чому, Адаме, закляк і змовк?
Ображати Долю свою негоже.
Доля чоловіка — його жінок —
Стелить м'яко це 21-ше ложе.