Невiдома душа

Згадай: мерехтiли спiвочi вiтрила...
Душа – осягнути не можу! –
як вихор – бентежна, палка, норовлива,
так дивно на мене несхожа.

Згадай: розгорнула зеленi знамена
весна... Наче тiльки-но з раю
душа невимовна, душа незбагненна,
якою тебе пам'ятаю.

До першоi зради, до першоi страти
фiалковим полум'ям квiтла.
Джерельна молитва, ти мрiяла стати
домiвкою тишi та свiтла.

Бажала пiти якнайшвидше, щоб пам'ять
не визрiла, темна i стигла,
гiрка, невиправна, отруйна – принаддя
непрiрваних рокiв...

Не встигла.

Зробилась старою, як сiль у печерах,
як мовою втрачене слово.
Душа – маячiння, хвороба, химера,
залiзних колic колискова.

Потрапила в пастку життя, наче сiм'я
в бурштин, наче зрадник за грати.
Та пошепки все ж пророкує спасiння
незцiлена звичка чекати.

Ти дихаєш рiвно. Так час вiдмiряє
примарлива осiнь у серпнi.
Так смерть навшпиньки пiдкрадається з краю,
де пам'ять впада в невичерпне...

де серце стає непричетним до плачу,
до пристрастi, остраху, мари...
Вже тепло, вже близько. Я скоро побачу,
як ти вiдiрвешся за хмари.

Туди, де безодня суцiльна та спiльна,
де все постає та згорає...
Душа божевiльна – божественно-вiльна,
в якiй я себе не впiзнаю.