Я тебе не люблю

Я тебе не люблю. Були часи:
ти мене оточив, як сивий дощ.
Все дививсь – i вiд гострих блискавок,
я не мала, куди подiтися...

Та коли ти пiрнув до вирiю,
наче днi мої згасли. З тих давен
моє сердце – криниця розпачу,
мої сни – нiмота i темрява.

Я шукаю тебе по зоряним
письменам. То пусте. Окрiм пiсень,
там лишень чиїсь долi плутанi.
А тебе мiж них – наче не було...

Я б забула тебе, як перший день,
що на свiтi жила – як прiрву днiв.
Я б забула все... Та не те, що ти
обiцяв менi повернутися.

Присягався на синiм полум’ї,
що покажеш менi, де зрiє час,
як уранцi прийдеш у сни мої –
чи то марево, чи перевертень.

Говорив, вiдасси усi свiти,
всi чаклунськi шляхи, всi загадки.
I залишив по собi райдугу,
що вночi серед зорь спалахує...

Та навчив мене пiзнавати спiв
того птаху, що стереже межу,
якщо раптом прийду на край життя –
ще й з очима, в яких дими пливуть...

Я тебе не люблю. До чого тут
цi слова, як ланцюг – важкi, дзвiнки?
Тiльки знай: ти прийдеш – вiдкриються
небеса. I почнеться перший день...