Боронь нас, Боже.
Ми хоча б старались.
Ми вперто будували вежу Мрій,
Складаючи цеглини по одній, -
І стіни день за днем здіймались.
Спасибі, Боже, за твої світанки -
Їх краще видно, як стоїш на висоті,
А люди поруч - то завжди свої,
Одного ланцюжка крицеві ланки.
Але - минулося. Ілюзія... Примара...
Ми - Вавілон, що перетнули час,
Бо стали слухати лише свій глас.
Скажи нам, Боже, що із нами сталось?!
Прости нам, Боже, як тим єудеям,
Яким забракло віри в задум Твій,
І сорок років у пустелі умирали,
Бо там, де щастя, - там нема рабів!
Ти бачиш, Боже, кожную билину,
Піклуєшся про неї, сироту,
Чому у час найбільшої розпуки
Вкладаєш в наші голови пітьму?
Хіба здіймати вежі - не робота?
Боронь нас, Боже, від «Чи треба?..» й «Та колись...»
Дай руки, що горять найліпшим злотом!
І від зневірених, прошу, не відсахнись!
Боронь нас, Боже
© Copyright: Светлана День, 2021
Свидетельство о публикации №121032105200
Свидетельство о публикации №121032105200
Рецензии