Про мое родное - про село

               

                Про моє рідне – про село!

           Читайте діти і онуки!
           Про життя моє, і мої муки,
           Про радості і майбуття,
           Про все, пошти, про все моє життя!

Сказати  хочу, як було:
Про моє рідне, про село,
Про мої рідні Погреби
Скажу я все, щоб знав і ти.
            
          Родився я під час війни,
  Страшний той час приходить в сни
          Батьків своїх ми всі сини,
  Нащадки всі, тії війни.

У всіх, так, склалося, життя -
Не дай-же Боже вороття!
Прожити всім, що довелось
Нікому, щоб не привелось!

         Я хочу тут Вам розказати,
         Як жив, і що казали Мати,
         Про що Бабуся говорили,
         І жити, як мене учили.

Щоб по селі плітки не йшли,
В капусті мов мене знайшли,
Що Тато безвісті пропав,
Бо на війні він воював.

Я пам’ятаю ті моменти,
Прийшли його нам документи,
Ніхто не вірив, що нема -
Така у Мами вже судьба.

В землянці, пам’ятаю, ми жили,
Голодні, пухлі всі були.
Голодомор, той в сорок сьомім,
Запав на довго мені в скроні.

Як Мама хати всім ліпила,
Стакан муки як заробила,
Як затірку вона зварила,
Без сил упала і зомліла.


Бабуся теж не може встати,
Людей на поміч щоб позвати,
Злякавсь і я, і став кричати,
Щоб Маму якось врятувати.

Не їв я затірку з тії муки,
Просив у Мами спичаки*,
Нарвала, щоб мені рогіз -
І цим довів її до сліз.

До неї я на руки зліз,
І очі бачу повні сліз.
І відчуваю, як вона тремтить,
Так мною дуже дорожить.

Потроху став я підростати,
Не зразу все до серця брати,
Як тяжко їй мене ростить,
А жити треба, що робить?

Пішов я пасти чужий скот,
Щоб хоч сухар укинуть в рот.
Для старших я ”бички” збирав,
В карман табак я виминав.

Мене до нього так привчали,
Хотя, ж за це, мене й карали,
Що  мав табак - ввесь забирали,
Та ще й ногами всі пинали.

Щоб з ними міг у “банді” жити,
Не мав шести - навчили вже курити.
Худобу я їм завертав,
І що за це від них я мав?

Дорослі пам’ятали ту війну,
„ Її ” -  ми знали лиш як гру,
Я в нори лазив по гранати,
Запали, міни, щоб дістати.

Скажу відверто: діставав,
І так було - ледь не вмирав,
На рельсах міни розряджали -
Так ноги, руки відривали.    «Спичаки»* Молоді пагони очерету

По телефонних лазив я стовпах,
Долав між ними відстань на руках,
До вітрякових, тих до крил,
Прив`язаний я був, як до перил.

В колодязь лазив по шосту,
Я мрію мав всього одну -
Сім`ю, щоб захистить свою,
Так до сих пір, на варті  я стою.

Пішов я в школу по знання,
Прожить життя не навмання,
Але і там в житті так сталось               
        Як я хотів -  не все там склалось.

Великий був я “хуліган,”
Якось узяв чужий „Наган”,
Даю я слово!  Обіцяю!
Що ним директора злякаю!

І слово я своє стримав,
Зробив усе, що обіцяв.
Я стрельну в гору лише раз,    
        Із школи вигнали у той же час.

Дванадцять років мав я за плечима,
Щоб знать і бачить все очима,
Нікого з хлопців не продати,
На станцію пішов вагони вигружати.

Так почалися будні всі мої,
Батьків же мали “друзі” ті мої.
А я був сам і гордий, і упертий,
Голодний, бідний і відвертий.

Так Мама і Бабуся мене вчила,
В сімействі  ти у нас – мужчина!
В житті своєму намагайся,
Ні перед ким не пригинайся.

Так, в тім селі, що на горбах,
Сім класів кінчив в Погребах.
Комбайнером, трактористом працював,
Життя, як школу пізнавав.

Із села свого у місто я тікав,
В “РУ”, що два, я в Кременчуці поступав.
Але ж закони міста  тут свої -
Не збулись мрії й тут мої.

Місцеві хлопці тут зібрались,
Що ми з села - із нас сміялись!
Не виніс глузду, “жартів” тих,
Бив “морди” їм за нас, за всіх.

Так зразу все я зрозумів,
Закінчив курси шоферів.
В район пішов я працювати,
Сім`ї копійку заробляти.

Скажу відверто – повезло,
Пишаюсь за своє село.
За те, що так мене ростило,
Життю та розуму  навчило.

І так, як ніби для закалки,
Дали “ЗІСа”, що з “капіталки.”
Зерно, буряк і силос я возив,
Майже сто тисяч я на ньому “накрутив”.

Ось час до війська йти, уже пора!
Нас, юних, кличе всіх “Страна”!
Морально -  Я готов служить,
Чтоб Родину свою мне защитить!

Пішов служить на чужину,
На Землю ту, в Німеччину,
Тоді багато ще не знав:
Закон  армійський - що Устав.

Його на памя`ть ми вивчали,
В строю ходить нас там навчали,
Щоб знали як нам “воювати,
Сосні, як “честь” свою віддати.

В Закон – Устав я то же вірив!
Та на собі, поки я не провірив.
Нас учать всі, що нам під “стать,”
І мріють, як нас “обідрать”.

Годинники у всіх нас познімали,
У кого що було забрали.
І хлопці все це віддали,
Бо мабуть всі “слабі” були.

Хотіли служби, щоб полегше,
Ніхто ж не знав - єфрейтор бреше.
Сказав якось він і мені,
Його -  я бачить буду в сні.

Годинник Мама дарувала,
Коли мене випроводжала,
Просила так, щоб я беріг,
        Щоб знав я час своїх доріг!

І це я Мамі обіцяв,
І це я Мамі обіцяв,
Своє я слово там тримав.
По три години на добу всього лиш спав,
Але ж “Алмаз” я свій не зняв.

І тут таке все почалось,
        Згадать Шевченка  довелось.
        Судьба його з моєю схожа -
        Гірка, правдива, тим й дорожа!

Так перший рік для нас почався,
В серьйоз я боксом вже зайнявся,
Себе і хлопців захищав,
Виконуючи армії Устав!

Щоб роти честь нам  захистить,
Наказ -“Усіх нам треба побідить
Нікому нам  не піддаватись,
У німців! - треба тренуватись!

До них у клуб нас привезли,
Поставили  на ”їх ваги.”
Боксерки і перчатки вділи,
І Ганса в “тілі” привели!

        Мене, “як грушу,” став він молотить,
        Я Бога вже почав просить,
        Перчатки став уже знімать,
        Щоб на ногах я зміг стоять.

Мене це дуже завело,
І тут згадав своє село,
Що батько в мене тут загинув,
Я злістю до кісток пролинув.

        У мене серце защеміло,
        Хоть битись, я не міг ще вміло.
        У нього я що міг вложив,
        І він на діл упав без сил.

Пізніше стали чемпіони,
Я місце знав - свої погони
Берлін ми їхній  захищали,
Від того ж сами і страждали.

       Був друг у мене Женя Васенков!
       Він силу мав, і гнув по п`ять підков.
       Для нього дім був – інтернат,
       Для мене був, як рідний брат!

У тім Берліні в місті ми стояли,
По нас - ті ж німці і стріляли.
А ми скрипіли всі зубами, і мовчали
Бо накази Гречко, добре знали.

       І я також стояв за рогом,
       Думав про село, гордивсь своїм порогом.
       Колесник Паша по рації зв`язався,
       Прийти до мене він в кабіну нав`язався.

Мені то  що, кажу, приходь,
Ми тут, із Женькою уже удвох.
В кабіні в мене, як завжди приход,
Так сіли в трьох, і ждемо “підвох”.

       Нам довго ждать не довелось,
       Само собою привелось.
       По нас ті німці вже стріляють,
       І нашу кров вони “пускають”.

Здається ми іще й не жили,
Моє плече ледь зачепили.
Три пулі в Жені всі “на виліт”,
В його не повних, дев`ятнадцять літ.

       На руки я його узяв,
       Не чув, як я його підняв.
       Крокую з ним до того рогу,
       Несу в “швидку” його я допомогу.

І тільки я його туди поклав,
Я все забув, і той Устав.
Пам`ятаю - дуже довго я стріляв,
Стріляв у гору – і ні в кого не попав.

Ось так, всі  вмісті і служили,
Поляків, німців ми учили.
        Якщо прийдеться  “воювати”
        На наших танках, і як їм ними управляти,

Велись навчання в Магдебурзі,
Весь ком состав учився в Петербурзі.
Були там німці, чехи і поляки,
Румуни і болгари, і словаки.

Там ми були, як основні,
Пережити там прийшлось й мені.
Виконував накази командира,
        Бензин, солярку підвозив я до тила.
 
- Навчання йдуть : “Так склалась ситуація,
Зараз кинуть бомбу – це є імітація!
Не поразили Вас щоб ті рентгени -
Укрийтеся плащем,  бережіть свої ви гени!-

        Зараз ви опреділіться,
        Та за вітром поверніться,
        І якщо хочеться вам жить,
        Закрийте очі – це лиш мить!”

Зберегти щоб свої жили,
Всі робили, як нас вчили,
Як могли, так захищались,
Від “ренгенів” від усих, під плащем ховались.

        Пам`ятаю ті навчання, що “Октябрський штурм”,
        Я і сам тоді не знав, та й не йшло на ум,
        Як нас гарно всіх навчали,
        Гречко – грамоту вручали!

Я був радий, як усі, 
Був на самій на осі.
Думав, що на радостях,
Відчув я біль в своїх грудях.

Відчув я біль  ось тут у серці,
Там госпіталь стоїть, що „Беліц” зветься.
Гуртом нас привезли туди,
Щоб ми аналізи здали.

Тоді, ще ми самі не знали,
Що мали - все ми поздавали.
„Пунцію” в нас брали із спини,
За те, “що Родіни сини!”

Нічого нам не поясняли, 
Два рази, кров мені міняли.
Сказали нас кудись готують:
- “Не бійтесь хлопці! Вас лікують!”

Нас у шпиталі накачали, як могли,
І дійсно, так в Вюнсдорф, служить перевели.
Ми ж дійсно “Родіни сини”,
ЇЇ ж ми стройні ясини.

І так само усе рішилось,
        Само собою получилось.
        В спорт - роту я попав служить,
        Щоб іще довго можна було жить!

Закінчив школу офіцерів,
І “майстром” став серед боксерів.
Я другий клас мав водія,
Там всі були такі, не тільки я.

        Два місяці нас там навчали,
        До генералів приручали,
        До брами як машину нам подати,
        Як привітатись, “честь” віддати.

Був зам. - по тилу генерал,
Частенько він “на всех орал”,
Не так йому щось доложили,
Чи праву “дверь” не так відкрили.

        Три авто він мав понад усім,
        “Газончик”,”Волгу” і гарний “ЗІМ.”
        І зразу після закриття дверцят,
        Він тихо їздив всього лиш ”сімдесят."

 Памятаю раз, я тільки повернувся,
“ЗІМ” віддав, і тільки озирнувся -
Полковник-посильний сам біжить,
Знайшов мене, аж сам тремтить.

“Біжим бігом, сам Шеф нас викликає”!
І на бігу мене він повчає,
На його питання як відповідать,
“По формі щоб було, і все під стать.”

Зайшов я в довгий темний кабінет,
А він десь там стоїть, як той портрет,
Високий, дужий і здоровий – в піджаці...
І щось таке він крутить у руці.

За мною двері зачинились,
Удвох із ним  тут залишились,
Не встиг нічого я сказати,
Як дав команду він  “Сідати!”

Годину з ним ми спілкувались,
Здавалось, з ним про щось ми домовлялись.
- Работать будем “ по гражданке,
Да не замечен, что бы был, ты ни когда у пянке!”

“Завтра  будут все тябя учить,
“Мерседес” как правильно водить.
Пиджак гражданский будешь ты носить,
Тебе всё можно, что душа благовелит!

Понятие такое есть - (предохранитель)
Тела мего, будеш ты хранитель.
Чтобы дома мирно могли жить,
Будем  вместе  Родине служить!”

Казав на мене Романок,
Я був для нього, як синок.
Красуня із Москви його дочка
        Була для мене, як сестра.

Не знав тоді, не бачив навіть я у снах,
Як Мама і Бабуся живуть у Погребах.
Не мав ніяких я тоді ідей,
Що прийдеться служить серед таких людей.

БОГУ  вдячний я в житті!
Не знав, що буде в майбутті.
Пам’ятаю, з ним прощались,
Обіймались, цілувались.

Я багато не сказав,
Що я бачив, що я знав,
Щоб нікому не казав
Папірець я підписав.

Що не буду “разглашать”
І не буду ”применять.”
Десять років потихеньку
Я закрию собі “пельку.”

Так приїхав  восени
В свої рідні Погреби.
Рідна Матінка зустріла,
БОЖЕ! - Як ти постаріла!

Вона тяжко працювала,
Для мене хату збудувала,
Щоб додому я прибився,
Може тут щоб і оженився.

Моя бабуся усе знала,
Вона людям всім гадала.
Погадала і мені,
Що чекає у житті.

Люби рідний свій поріг,
Багато в тебе тих доріг,
В далекі їздить будеш ти краї,
Здійснити мрії щоб свої!”

І дійсно, в житті усе так склалось,
Майже все, що намічалось,
На автобус сів я працювати,
Чужі краї щоб пізнавати.

Спочатку в місті працював,
Міські маршрути я вивчав,
Раз побачив, роздивився,
Взяв „назло” і одружився.

Тещі я не по душі:
“Чуб сідий у голові,,
Дивися! - В нього чуб такий курчатий!”
Він напевно був жонатий!

Весілля ми зіграли восени,
Як все було, це знаєм тільки ми.
Хотів, щоб теща з тестем помирились,
Та щоб ніколи не сварились.

Ось так ми спільне почали життя,
Є мрії в наше майбуття.
Напружував  свої я  жили,
Мене ж дороги ті манили.

Автобус гарний я водив,
Людей в нім різних я возив.
Свою країну пізнавав,
І в рейси дальні заїжджав.

На автостанцію коли я підїжав,
Диспетчер гучно об`являв:
“Всіх пасажирів, кращих мрій
Василь везе! Першокласний він водій”!

З Тамарою, в “Держбанку” в місті працювали,
Квартиру разом заробляли,
Їздив, там я  на “Козі,”
Крутився на одній нозі.

Перший клас я маю водія,
Банк - це мрія не моя.
І знову сів я на автобус,
Об`їхати увесь щоб глобус.

І так пішов я працювати у “Туризм,”
Щоб бачить море, дороги гірських призм,
Країни різні, різних тих людей,
В життя щоб втілить мрію всіх своїх ідей.

У німців був я, і поляків,
У венгрів, чехів і словаків,
Болгарів, турків і румин,
Життя їх бачив сам, один.

Себе на думці я спіймав,
Що ще багато я не знав,
Собі самому треба доказать:
Я - з Погребів, мені усе під стать!

Пішов я в ВУЗ наш поступати,
В житті щоб більше іще знати,
З п`ятіркою я захистив диплом,
Відчуваю я себе з тих пір “орлом.”

Не тим орлом, що десь літає,
А тим, що за людей відповідає.
Начальником колони став я працювати,
Як можна більше людям віддавати.

Мені здається , що  дружили,
І на болоті автобазу ми створили.
Знання і мрію втілить щоб свою
На будівництво брав усю сім`ю.

У нас вже хлопці підростали,
Сім`єю базу ту ми будували.
Не думали вони тоді, і не гадали,
А чуть пізніше, в ній же сами й працювали.

Так більше двадцяти туризму я віддав,
Із шофера - автобази директором я став.
Алеж ніколи ніс угору я не драв,
Я з Погребів - і це завжди я пам`ятав.

Пішов у ДБКа я працювати,
Щоб там,  ще кращу автобазу збудувати,
Щоб виріс цілий ліс домів,
        Я автобазу будував для шоферів.

Багато друзів там зустрів:
Коропов, Стригун, Дереча і Назім,
Скрипець покійний  один все знав,
Як цю квартир мені подарував.

Спасибі БОГУ, і йому
        Сьогодні ми, на п`ятому.
Тепер я маю свій куток,
        “Чижем” сім`ї даємо  толк.

Кирилович Микола
Знав ДБК і все навколо,
“Приходь!” - сказав без протоколу,
Замкнемо разом дружби коло.

Сафронов! в ЖБВ – є основним,
Мені він пропонує - іженером головним,
Щоб заводу честь чуть – чуть підняти,
Нам разом треба працювати!

Багато в нього я навчився,
Скажу по правді, ним гордився.
Щоб полігони нам підняти,
Прийшлося рельси всі міняти.

Із ним були завжди ми тактні,
Робили зварки ми контактні,
“Формовщик” плит шестиметрових -
Це вклад ідей моїх тих нових.

Робили нові “пуансони”
Для тих людей, як для персони.
“Пригруз - плиту”, як автомати,
Щоб бетонник пальцем зміг підняти.

Так перш за все й по над усім,
Зарплату підняли ми всім.
І люди вірили мені,
Бо заробляли для сім’ї.

Не має пару, що робить?
Душа у нас у всіх болить,
І треба витягнуть занозу
У двадцять градусів морозу.

На “ППР”, я Болву, Бабура зібрав
І так, відверто їм сказав:
“Цех блоків, місяць вже стоїть,
А людям, треба ж якось жить”!

“Давайте хлопці!, зробим щось своє!
Зима нас дійсно дістає!
Немає пару, блок наш рихлий
Поставим свій ми “Калорифер”!

Поставили і доказали,
Тоді самі ми ще не знали,
Що вийде все у нас гаразд -
Дешевше блоки у сім раз!

І дальше що у нас було,
Підземну галерею залило.
Ми три доби по пояс, у крижаній воді були,
Зробили все і перемогу здобули!

Тоді я дуже захворів,
Попав у “лапи” докторів,
Два місяці в Полтаві я лежав,
Там горло я і язву лікував.

Безшапочний Сергій  узявся лікувати
І перший він відважився сказати:
“Директор ти уже технічний,
Але ж, Василю,  ти не вічний!

Цементу пиль, вапна там пара,
Скажу тобі не для романа,
Як вірному скажу я  другу,
Шукай роботу собі другу”!

Сафронову  скажу спасибі!
Навчив багато, мене він на цій ниві,
Він ціле літо ключі не забирав,
Просив мене, щоб я поміркував.

Тут Юра Кравченко, тепер уже покійний,
Рішив створити ВУЗ свій самостійний.
Давно мені пропонував,
Щоб друга мав і помагав.

Ти на заводі працював директором,
У мене будеш працювать – проректором.
Чуть більше року в ВУЗі працювали,
ІЕНТ сьогодні Є!– Ми разом будували!

Помер Юрко, його тепер нема,
І носить інститут твое ім’я.
Зумів би ти тепер відкрити свої війї,
Спокійно спи, збулися твої мрії!

Що було далі - не хочу я казати,
Пішов я зам. по ВЕС в “Торгову Палату” працювати.
Так дипломатом потихеньку я ставав,
Торг – Предів і Послів я в місто приглашав.

  До нас вони всі приїздили,
Дивитись, що ми натворили,
Та нам хоть трішки помагать,
Себе щоб в нас не забувать.

Дормаш, Автозавод, Завод вагонний
Щоб збудувати вагон нам новий,
Французи трішки побули,
І нічого так й не помогли.

Колись давно в Канаду виїхав наш Нестор,
Ми хочемо, щоб був він наш, тепер інвестор,
Щоб щось у нас побудувати,
Закони наші треба добре знати.

Ми ж хочемо в країні жити вільній,
Захищеній Законом всі цивільним.
То може й непотрібний буде Нестор,
Кому потрібний - він такий інвестор?!

Сьогодні жити, тільки я почав,
Іще багато не сказав,
Мені ще треба довго жити,
Іще багато справ зробити.

І хочу глибше я життя пізнати,
Щоб ще хоть  трішки написати.
Ось Віка починає підростати, 
Тут буде всім про що писати! 

В.П.27.08.2002р.

P.S.
Сьогодні ми старіші стали
Онуки також підросли
Нам кажеться, все добре, а єсть усе-таки один пустяк
Владюша досі не жонатий, каже - я ще холостяк.

Настюша із Сашою, уже заміжня
Иннуся в Києві із Іванком там живуть
Та їй учитися потрібно
Про діток то же думають мабуть?

Вікі нашій вже п’ятнадцять
Ходить у десятий клас
Телефонує зовсім рідко
Напевно забуває вже  про нас.

Ми з Тамарою багаті стали
Так Даша – правнучка в нас є!
А часу обмаль, зовсім мало
І нам його не достає.

Я хочу Бога! Попросить
Щоб дав нам також трішки часу
Почути хочу –
Як на своє весілля  правнучка Даша пригласить.

В.П.27.07.2017р

P.S

Не має Вітоки у нас.

13 січня 2020 року на дев’ятнадцятому році,
пішла з життя наша Віточка.

Вона картини малювала
І не гітарі гарно грала.
До себе БОГ! Її забрав
Щоб у раю вона співала!!!

Р.В.П. 19-03-2021Р.

Це я писав не ради сміху
Щоб дати привід для потіху
А просто так, щоб ви це знали
Як я життя прожив, щоб пам’ятали

Час, дуже швидко промайне
Я вдячний вам - що Ви читали,
Велике вам спасибі
За те, що слухали мене.

Час дуже бистро пролетить,
Як вітру мить і десь гайне
Зберіться всі - великою сім’єю,
Та може, згадаєте й мене?

Цей вірш, не є літературний,
А може зовсім не культурний.
Пробачте читачі мої
Це просто спогади мої.