Мускул анемона, что бутоны
раскрывает утром луговым,
пока небо не затопит лона
им стогласным звоном золотым,
взбухлый\пружий от упорного вбиранья,
в кротких звездочках цветов, он так
обопьется до изнемоганья,
что заката безмятежный знак
вряд ли сможет лепестки свернуть,
всклень раскрытые, чтоб вам вернуть
мощь и цель, присущие мирам!
Мы же, угнетатели, всё живы.
А когда ж и мы, в какой же жизни
так раскроемся, чтоб все принять и нам.
Квітів м'яз, що звільна анемони
розтуляє ранком луговим,
заки небо стоголосе лона
їм затопить сяєвом дзвінким,
пружний од невгавного вбирання,
він в сумирних зорях квітів так
обіп'ється, геть до знемагання,
що і заходу спокійний знак
ледве годен береги згорнути,
вщерть розкриті, аби вам вернути,
міць і намір, у світах всіх сущі!
Ми ж, гнобливі, живемо й по тому.
А коли ж і ми, в житті котрому
так розкриємося, всеприймущі.
568 Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 5
© Copyright: Алёна Агатова, 2021
Свидетельство о публикации №121031709904
Свидетельство о публикации №121031709904
Рецензии