564 Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 12

Превращений желай. Весь огнем воспылай, тем, в котором
вещь, убегая,  изменением дивным горит.
Дух, по эскизам своим отливающий формы земному,
любит во взлете фигур лишь претворения миг.

Застынет все то, что замкнуться в себе захотело,
в суеверье, что в тлене себя сбережет.
Погоди:  еще время в кремень превратит отверделое,
нерассуждающий молот должен ударить уже!

Из кого бьет источник, -  тот познает познанье,
что в ликованье его поведет сквозь сиющий мир,
мир, в котором начала концов  и окончанья начал.

Любое пространство счастья есть сын или внук прощанья,
что изумляется встрече. Так Дафна – с тех пор,
как обернулась лавром, ждет, чтоб ты ветром стал.


Перетворень волій. Захопися вогнем, у якому
річ уникає тебе і в дивозміні жахтить.
Дух, що за власним ескізом витворює форми земному,
любить у злеті фігур лиш перевтілення мить.

Склякне все, що замкнутись в собі захотіло,
у марновір'ї, що в тліні себе збереже.
Стривай-но: ще час на кремінь оберне стверділе,
ох, нерозважливий молот має ударити вже!

Той, з кого б'є джерело, — впізнає пізнання,
що поведе його в захваті через ясний світотвір,
у якому кінець розпочався й початок скінчився.

Кожен простір щасливий є сином чи внуком прощання,
що дивується з зустрічі. Так Дафна — з тих пір,
як обернулась на лавр, жде, щоб ти вітром зробився.