Господь!

Тихо до церкви я зайду.
Найкращу свічу  поміни зажгу.
Тихесенько у Бога попрошу:
Бережи мою сім’ю, моїх друзів найкращих.
За себе не смію, та не молю.
Тільки, Праведний Господь,
Тобі шану за все віддаю.
Не йди,  мене не цурайся.
Я тільки  завжди з тобою живу.
Та  інколи кличу на допомогу, прийди!

Йшов Господь з любов’ю по землі.
Співом веселки його дітлахи зустрічали.
Бачив сльози він навкруги,
темряву в очах убогих.
Та невзмозі був  їхній сум здолать.
Бог не знав, що править гіркою журбою.
Тільки гине  людський рід в самоті.
Правота в темряву сходить.
Лише плачем заливає гіркота,
та не бачить люд спокій.
В  небеснім  просторі  палають зірки.
На землю щасливу долю посилають.
Але ж вона згорає вмить,
не долітає до душі людської.
Ліси, дороги тануть у зграї незваної журби.
Мов скелю каміння, скорботи борозну
нав’ючують на людей.
Господь стоїть при дорозі,
та тільки слухає стогін сердець.
Зірниця Сонця освітлює земну красу.
Неначе бажає зняти з серця журбу.
Ласкаво обіймає душу людську.
Все ж плаче гіркою сльозою потворне  життя.
Бо зламана сила згортає буття.