563. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 8

(Памяти Эгона Фон Рильке)

Детства далекого други мои, как вас мало,
тех, с кем в заброшенном парке играл городском,
где мы друг другу несмело себя открывали
молча, как будто ягненок с речистым листком

вел разговор. Наших радостей детских никто
меж собой не делил. О, чьими же были
игры, что скрылись бесследно в потоке людском,
в страхе за веком уплыли?

Мимо быстро неслись, грохотали чужие кареты,
и облуды- дома нас сжимали все крепче в кольцо,
ни один нас не знал. Что ж реального было на свете?

Ничего. Лишь мячи. Их роскошные взлеты.
Даже не дети. Разве что чье-то лицо
при паденье мяча вдруг мелькнет на мгновение где-то.

Друзі дитинства колишнього мого, вас мало,
тих, з ким я грався в занедбаних парках міських,
де ми в гурті несміливо себе відкривали
мовчки, неначе ягня до листків говірких

вівши розмову. І наші відради нікому
з нас не належали. О, чиїми ж були
втіхи, що зникли без сліду в потоці людському,
лячно за часом спливли?

Швидко мчали повз нас, гуркотіли незнані карети,
і облудні будинки стискали нас міцно в кільце,
з них нас жоден не знав. А що ж було справжнього в світі?

Аніщо. Лиш м'ячі. Їхні розкішні злети.
Навіть не діти. Хіба що котрогось лице
при падінні м'яча нагодиться короткої миті.