562. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 6

В древности ты была, троянда-царевна,
кубку подобна с тонким простым ободком,
нам же твоих несметных цветов предивных
не дано постичь целиком.

Тело твое — всего лишь блеска пыланье,
что обвиваем фатою за разом раз,
каждый твой лепесток, дичащийся одеянья,
есть отрицание всяких риз.

Твой аромат столетья велит
наисладчайшей тебя называть,
он нежданно, как слава в ветре, стоит,

хоть его имя сокрыто от нас доселе,
память не хочет его забывать,
нам же о вещем часе его умолять всей силой.


За давнини ти була, трояндо-царівно,
тільки як келих із простим тонким обідком,
нам же твої незліченні квіти — предивна
річ, незбагненна цілком.

Тіло твоє — то тільки сяйва жахтіння,
яке повиває фата за фатою стократ,
кожна ж пелюстка твоя — уникає одіння,
є запереченням всяких шат.

Запах твій кличе нас од століть
найсолодше тебе називати,
він неждано, як слава в вітрі, стоїть,

хоч наймення його й досі для нас непевне.
Спогад наш прагне в нього вертати,
нам же благати його про віщу годину ревне.