Донька-14

У доньки великі очі,
Як в Марії Магдалини,
Вона як з портретів зодчих
Зійшла долі із хмарини.

Вона була - сяйва повна,
Що лилося із очей.
Милосердна, безвідмовна -
Й толерантна до людей.

Вона була, як посланець
У загубленому світі,
Як маяк - що людям спраглим,
Безвідмовно й щиро світить.

Вона була - всепрощенням,
І любовю, що ясніла,
Що пекла солодким щемом
У серцях божеволілих.

Вона була - тиха й ніжна,
На чолі з печаттю раю,
Як на фото безутішних,
Де святі людей прощають. 

Де ж їм взяти - в серці грішнім,
Світло, що буде крізь очі,
Пробиватися, як в Крішни,
І світити всім охочим.

Де ж їм взяти - чистий розум,
Сповнений ясних думок,
Якщо все життя в них схоже
На заплутаний клубок.

Де ж їм взяти - благодатне
І окрилене кохання,
Як в своїх думках квадратних,
Переповнені ваганням.

Донька була повна світла,
Між сліпих і невидющих,
І не знала, як осліплим -
Проявити свою сутність.

Навіть батюшка у храмі,
Перед ликами святих
Не узрів святого сяйва,
Що угледіли батьки.