Донька-11

В батька горе несусвітнє,
Нема слів, щоб описати.
В нього донька малолітня,
Сутками почала спати.

Вранці начебто устала,
Клопоталася по дому,
Навіть скатерку заслала
Й запросила всіх до столу.

Та як ближче придивились:
В доньки зімкнені повіки,
Наче блискавка прошила -
Як побачили каліку.

Та красуня, хоч і спляча -
Та навчилась жити звично,
Тільки поглядом незрячим
Зирила, як єретичка.

Кожен день ходила в школу,
Хоч у сні, та відчувала,
Як пройти через дорогу,
Де машин й людей навалом.

В сні навчалась, в сні співала,
Й часом навіть усміхалась,
А у чорних окулярах -
У юрбі гучній ховалась.

За столом вела розмову,
Все описувала, наче -
Не жила життям умовним,
А була - звичайна й зряча.

Тільки батько - скупо плакав,
Бо не знав, як розбудити,
Особливо, як посватав
Доньку хлопець грошовитий.

Сон з реальністю сплелися,
Крок - й життя зазнає краху.
Тільки варто пробудитись,
Збожеволієш від страху.

Тож татусь підбив подушку, -
Доньці спалося медово.
Обережно, щоб не зрушить
Не збудити випадково.