Три Eднання

   Від початку "Всього"- до сьогодні, через світи
і  світи,  в  нашу примарну  свідомість  перелива
ється  "Море  Прикрощів». Знову  і  знову  «Ріка
Вічності»  повертає  занурене  в Часі  намагання
людини осилити Мури безпорадності, дістатися
Вод, які  собОю відокремлюють  швидкоплинне
в житті від Безкінечного.
              *                    *                    *
   Три  сестри,  три  долі, три  життя, що  відбува
ються  собою, як одне, Волею ФАтуму, вони нез
численно   разів   діставалися  межі  Мандрівної
Спокути, проникали крізь Ніч  Забуття і бачили
вранішнє Сонце. Розкривалися  ними, раніше за
плщені очі і Простір Буття охоплював їх обійма
ми своєї терпимості.
   Як  і  колись,  »Три  єднання»,  свої  пригадали
природні наймення, мету і куди вони йдуть.
   Доросліша, перша  сестра, відповідністю Суті
своєї,  ще в зоряну  зрілість  свою, нареклася  уз
годженим іменем: "Досить". 
   Середня  з  сестер, упередженим: "Над". А тре
тя, ще  зовсім  не пОслух, бешкниця...  Хаосом-
Батьком,  за  вроду, за  вдачу, за не-простотУ,  на
реклася  іменем: "Під". Вона винуватиця здатно
сті  трійці бути раз0м в “Триєднанні - в одному”.
   Та, ось  вони  йдуть, щойно визрілим “ТвОром
Життя”, а  їм на  ВікУ, просто  з  Неба  під  ноги
простерлося  Поле  Спокуси.  А  Поле!  Йому…
ані краю!!
   І  як  не  нагнути  себе, не  підняти скарбИ, що
так  впевнено  тягнуться взятись до рук: коштов
ні  смарагди,  рубін  і  топаз,  хрізопраз, заберзат,
гіацінт, турмалін, саппаре, бірюза, кукухо... Все -
живе. І Земля, наче чорна перлина в долоні.
    – Ну, кого-кому  треба? – До  трійці  звертаєть
ся Поле. Ну і що ви за диво? Візьміть – кому що.
   Притихла  розгублена трійця  із  цугу, а  потім,
всі разом занурились кожна в своє.
   Невгамована Під, що  є  третя з Сестер,  неаби
як  нагріла  свої на коштовностях  руки. Підняла
камінець, що, як зірка палав і свідомість її автен
тичним  вогнем  спалахнула в очах їй, на  скроні
і в неосяжність душі, непокірної Під.
    Не  стала  мала  відмовлятися  власності Поля
Дарів. Взяла собі кращі із кращих. Не доречно...
Даремно взяла.
   А  інша,  найперша,  породжена  Хаосом-Бать
ом  донька, скарбів не взяла, бо для неї вони, на
че  рани, що  довго  болять. Земля  яскравіша  за
Славу  найкращіх перлин  на миру і їй до смакУ
їх  наявність і сутність усякого плоду, гатунок її
речовий.
   Рукою  торкнулась  зворушливо  Досить  землі
запашної і та,  невід'ємним  пластом  їй на душу
припАла і — вся добротА.
   Вона  розістлАла на тлі польовому  хустинку і
купку  Землі  нагорнула на неї, а  вузлик  під сер
це поклала собі, з упевненим вимовом: - Досить!
   Середня, що Над, незворушно байдужо, смаку
ючи  поглядом  небо, осилила  памороч Поля Да
рів і Жах  від Землі. Там, в Небі, вона за-побачи
ла  лет  журавлиний.  Летять  журавлі. Окрилені
птАхи. Вони – на крилі. Їм простіше Людини со
бою наладити  лет і, ніби вітання згори жартома,
аж  дорук  на  долоню, принишклої Над, від кри
ла журавлИне перо скерувало.
   Не  довго гостинністю тішилась трійця у Полі.
З під  ніг  підхопилося Поле і, як не було. Мара!
Наслання з потурання чогось…
   –Та  годі!  Попереду  –  гори.  Гори  Звершення 
власних  бажань – височіють (?).
   Спочити б на сходження зріє нагода.
   Хто-де… Розгорнула свої надбаннЯ запопадли
ва тріїця мандрів. Ось, Досить, небесного кольо
ру  хустку  дбайливо  на  пАгорок стелить, вирів
нює  купку узгІрка землі і - о, диво!: казк0ва кра
са навкругИ набулА:
До обрію – сонця безкрай...
Від краю до краю – пшениці розмай.
Худоба на випасі, птах на крилі.
Краща  скарбниця – Земля на землі.
Учула   віршовану  мову  в  собі  задоволена  До
сить, а  Над, незворушно  пером журавлиним ви
писує, їй  зрИме, собі  на  долоню: прогорне  сто
рінку  життя і дивиться пильно  у  Світ, на  прид
бану цінність для себе.
   Розіклала і Під, нею  придбані з Поля Спокуси
скарби. Як ніч навернулася рАзом, раптово вона
налягла на мандруючий гурт. Ні звір, а  ні  пташ
ка  не  здатні  порушити  тИшу набуту. Ні свІтла,
ні  зблиску  вогню. Аж  до  обрію – ніч. Відчуло
стихію свою меналіту зерно, Заятрилось у колір
червоний, жовтавий,  рожевий.  Заграли    весел
кою  всіх  кольорів  топази  і  яхонти  і  жірозель,
вогнем нетутешнього  світу.
   Кохається Під зібранням польовим. Коштовно
сті їй до снагИ. Їй - розрАда.
   До зверхності гір, Гір Надії і Дії, Три Єднання
в  Одному, досягли і до сходження рАзом, близь
ко власної вічності, в гору і в гору ідуть.
   Треба б визнати  зайвими придбані речі і кину
ти їх, як неп0тріб.
   Легко  Над  прямувати узгІрком.  Перо  журав
лине  занурює в тіло повітря вона і в неї упевне
но робиться крок.
   Обтяжені Досить і Під, неймовірним зусиллям,
а з ними і Над, дісталися краю Мети. Внизу –
перевіз через Вічність в Єднання Рікою. Човняр-
Перевізник – в човні. Домовитись (?): Ні, не  об
тяжує зайвим човна перевізник. Скарби не бере.
Ціною  –  себе,  порадив  човняр  перейти  через
Вічність Ріки, по нАтягу: - берег-у-берег, плетін
ням з волокон трави-кропови.
   ЗголосИлася першою Над перейти  над Вічніс
тю  плину Ріки: пішла, як та пісня луною пішла. 
Пером   журавлиним   вона, жартома   граючись,
над водами легко пішла і пішла.
   Під, відмовила  ризику Над. Під небо, під  сон
це  себе обумОвила Під. Якість  вища  ціною  за
намір  віддатися  плину Ріки. Пішла  побережно
вона, легким відшукати скарбам і для себе, десь
в Часі, віками загублений Брід. Наважилась «До
сить»: Ступила. Пішла.., а за кроком,  вагою  під
серцем, прихованим  згортком  Землі,  обтяжила
нАтяг плетіння в провис. Вода – до колін.За хви
лину – по  груди.«Відринь свою ношу! Свій  вуз
лик  відринь!» – Благає  сестру  наполохана Над.
   – «Та, ,досить!» – відмовила Досить  і  вся  від
далася на розсуд Ріки.
   Вхопило, вагою «обтяжену», Твориво Вод  і  в
Море, в  розбурхане  вариво «Прикрощів Моря»,
миттєво її віднесло,на край до Початку і Просто
ру Часу.
                                  *          *          *   
    Потреба – не йти – не можлива. Так створено
світ. Треба йти. А як воно буде (?..) А буде! От і
казці – початок з кінця. Треба йти… Треба йти. 
…...........
*Над – духовна сутність.   
**Під – душа.
***Досить – фізична основа.