560. Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 3

О зеркала, никому в целом свете
суть вашу изобразить не дано.
Вы точно дыры гудящие в сите
заполонили проемы времен.

Тратить привыкли вы праздные залы,
свитые мраком, как сетью ветвей.
Сквозь эту изгородь гордо шандал ваш
шествует парнем шестнадцати лет.

Порой вы проворных красок поток,
та еще, кажется, в вас все мелькает,
эту  в испуге сплавляете вбок.

А наилучшая – та за стеклом,
ждет: вот раскроется и засияет
белый нарцисс за вашим лицом.



Вашу природу, свічада, в цім світі
досі ніхто списати не вмів.
Ви наче діри гучливі в ситі
заполонили перерви часів.

Звикли ви тринькати зали порожні,
смерком повиті, мов плетивом віт.
Крізь живопліт ваш свічник переможно
йде, наче хлопець шістнадцяти літ.

Часом ви барви живої потік,
ця ще, здається, в вас сновигає
цю ви справляєте лячно вбік,

а щонайкраща спинилась за шклом,
поки за вашим лицем не засяє
білий нарцис, розкритий цілком.