Ходимо по землi

    Крутосхили. Крутояри.  Вапняки.  Звичай
нісінька  мозаїка  північного  заходу  Крама
торовки. Очам, тому хто дістається маківки
цих  вапнякових утворень, відкривається чу
дова панорама міста…І, не зовсім. Більше!
   Отже,  ходимо  по  землі, бачимо лише те,
що   знаходиться  на  рівні  очей  та,  досить
свій  погляд  нагнути  до  ніг, або  підійняти
його  догори і спрацює уява: очам  відкрива
ється світ незбагненного.

                                 *         *         *
   Я по  східцях  іду, аж  до  краю  копальні і
нижче від рівня залеглої крейди – іду.
   Спрацьовує  дух і натхнення  уяви:  Черво
ним  знамЕном  внизу  простЕрлися глини з
блискітками вкраплень слюди.
   Мізкую  уявно, щоб сталися  глини  не  як
порожнеча  в  собі, а 0бразно, проявом рис і
на-явно... І – сталося: бачу я Обрис обличчя
на Обсязі глин.
    Запитую :– Хто (?)
    – Я –Дух планетарний. Я – Марс!!! У сУт
ворі сУтінь  твоя була тінню. Сьогодні ти су
щий… Віки і віки переймався я Утвором ко
ла Землі. То кров моя — "глини червоні".
   А труд  мій – ось, покладу пласт. Мене  ви
вважали кровавим. Омана то все! Ви кращо
го  Бога не  знали з  богів. Спитайся у покла
дів,  що  вище  за  глин, то брат  мій Юпітер.
Йому  передав я  правління в  неспр0тиві. З
рук!..
   - Так-так: Я - Ю-пі-тер. Поклав я  у  надра
ресурс копальнЕвий,  до  вжитку  усякого –
різноманіть.  Скарби – навіки, сажЕнь... так
ось:  з0-три,  на  чересла  землі  поверхнево
піску я намив, а  там – глибочінь, де  скарби.
Отой,  що  за-вище  за  мене  –  Сатурн. Мов
чить  він. За  нього  скажу : Було з  дріб'язко
вої справи, Сатурн ­відволікся і кАпор без на
гляду, з  глупу,  залишив, а правив  за  нього,
ту  мить  закорОтку, гарячої  вдачі Меркурій.
Ти  бачиш  прогАри..,  негідник  оцей,  з-під
Сонця  поцупив  гарячої лави  шматок і в ка
пор  пролив. Тож, капор  пропікся і прогорів.
А це вже образа Сатурну, і він себе кОлом із
пилу  і  кАменя огородив  і  стало  у світі на
більше тепер таємниць, чим  мудрості в суті
людини.
    Містичного сповнення сни він навіює сві
ту.  Оце  його  праця  натхненна – прошарок
азбесто-піс0чного  впливу  і  колір його – го
лубий. Знамення – від Сонця:
    “О, Сонечко-Сонце! Ти в кОлі, навкОло  і
всюди, для нас і окОлі усЮди Життя. Вітаю!
Тобою нехай наповнЯється світ (!)”
    Стосовно, до Сонця: в правління його, до
стОту – три метра відкладень, пластом  зату
жавіла  лава і колір  її – мережена кістка сло
нОва.
    Я чую під серцем уявні слова:  
    – Життя!.. Я  дарую  життя і   життя відби
раю. З  пустопорожньої  магми – Життя! Во
гонь  від Землі і вогонь, що від Мне – Одне!
Земля, це є Скеля, при скелі: Я — Жар!
    Цікавою  річ  надалася  в  нагоді. Запитую
Сонце усе про Любов (?):  
    — Любов  (?)  то – Венера.  Всі  знають  її.
Дитя  соромлИве,  у  дУсі  –  буттєве. “Воно”
запроваджує   світом  Любов.  Жіноча  логіч
ність.  Зеленого   кольору   смуга  її. Близько
метра у товщі життя-відбиття, то – Венера.
    Уран і Нептун, і Плутон,  це  майбутнього
впливу  планети. Відкладень  по  кольору  їх
ще нема.  Вони, пОза впливи  Вселенські.
    Селена-Луна  від  Землі – ні  на  крок. Три
має, утримує  меридіан від спокУси вона, на
шило планеті зійти, на окрУті.
    Здогадуюсь  я – що... про  що  говорилась
би  мова. Дивлюся  на Обсяги творчої дії Се
лени-Луни, стрімку  повноту її, аж до окраю
копальні. За  сім-сотень  мільярда  років,  на
тридцять, сажневої міри у тОвщі, вона нако
пичила покладу зміст вапняку. І Слава Селе
ни-Луни, до сьогОдні – при Ній.