I ви пишаетесь?

               
                І ви пишаєтесь?..

        Іноді чуємо: Я пишаюся, що я (українець, росіянин, француз, американець... і тд). Мені здається, над цим виразом варто замислитися. Кілька разів я намагалася висловитися з цього приводу, а тепер захотілося зібрати думки до купи.
        Отже, сів собі та й пишаюся... Чим? Тим, що ви людина певної національності. А в чому Ваша тут заслуга? Ви народилися в певному місці, в певний час і за це повинні бути вдячні долі, Богові, його величності випадку, ДНК... тут вже хто в що вірить.
        Хто вже готовий пирскати на мене слиною, то зберіть залишки своєї стриманості і прочитайте, як мінімум, ще наступний абзац. Ну, ви ж "Ого-го!", щонайменше, у власних очах...
        Може, просто хтось не цілком усвідомлює значення слова "пишатися", зокрема, коли це стосується "пишатися собою". Не торкаючись того, що початок фрази "Я пишаюся тим, що Я..." не з розряду такої чесноти як людська скромність, заглибимося в суть. Уявіть собі, що день пройшов дуже продуктивно і вечором, аналізуючи список успішно завершених справ, ви дозволяєте собі сказати: "О, я пишаюся собою. " А на ранок вас чекають інші справи, і ви не можете розслаблятися, стаєте знову до роботи і вже навіть не згадуєте, що казали вечором, бо це, просто, була емоція! Ви на неї мали право: був конкретний результат. Хто пишається собою, якої б сфери це не торкалося, має ясно усвідомлювати свою, ОСОБИСТУ, заслугу. І якби вам "запхати пальці в двері", для слабкодухих скажу більш гуманно: ввести сироватку правди і поставити цілком логічне питання: що конкретно дає вам право заявляти так, то чи маєте ви чітку відповідь? Сформулюйте її для себе самих... наразі...
        Я не кажу, що всі автори таких "заявок" фарисеї, псевдопатріоти, що їх мета, з тих чи інших причин, привернути до себе увагу, "зробити собі лице" для здійснення далекоглядних планів, або ж, в іншому випадку, це, просто, пустодзвони... На тому світ стоїть, що місце нашого народження нам наймиліше, найдорожче, кожному дається своя мова, яку він не має права забути, через батьків та родину ми пізнаємо свій народ, його звичаї, традиції, історію... Є чудова пісня Костянтини Малицької "Чом, чом, земле моя, так люба ти мені..." На таке питання повинен хоч раз в житті спробувати відповісти кожен. Щоб відчути те, що саме живить цю любов до рідної землі, щоб зрозуміти, що він може зробити для неї...
        "Ще як були ми козаками" – чую від одного знайомого Кобзареву фразу.  І чому її найбільше люблять промовляти ті, кому хочеться сказати: шановний, ну... завелика вам козацька шапка, на вухах он висне... До слова, читаю серію робіт "Тарас Шевченко для сучасного читача" Володимира Діброви, українського письменника, широко відомого в Європі та США, на даний момент викладача Гарвардського університету, і серед інших цікавих його думок така: "...в Шевченковій любові до України важко знайти бодай натяк на винятковість, «богообраність» чи якусь унікальну місію для своєї країни..." при цьому "Шевченкова любов до «безталанної Вкраїни», за яку він «карався, мучався, але не каявся», є надзвичайно багатогранною, бездонною..."  Козацтво – славна епоха України! Вічно житиме козацький дух, що закликатиме берегти рідну землю! Але ні тоді, ні тепер, не були козаками усі! Тільки найкращі – сміливці, відчайдухи, справжні патріоти!.. Завдяки їм та іншим героям різних епох ми маємо свою країну! Героїв завжди менше, ніж звичайних людей, – це, можна сказати, нормально, так в кожній країні!.. Тому всі намагаються пам'ятати їх імена, виховувати в собі їх силу духу і пишатися (так, пишатися!) славним земляцтвом!.. Іноді складається враження, що сучасники приписують собі заслуги минулого... А як вам така пропозиція: відчуйте більше відповідальності за сьогодення, ОСОБИСТУ незручність (м'яко кажучи) за те, що могло бути вже зроблено, але й з місця не зрушилося... Вже й боюся продовжити, що й за майбутнє треба думати... і бажано, в плані наслідків... Скаржитеся на сьогоднішнього президента? Але ж 73 відсотки з неба не впало. Хоч і є цьому пояснення, – так вже хотілося радикальних змін, влити, так би мовити, нову кров у наших керманичів, у яких вже геть зневірилися, але дива не вийшло, якщо воно й буває, то вже точно не в політиці... 
        Хто не прагне, щоб ім'я його країни звучало у всьому світі, як одне з величних і славних! Це великою мірою в наших руках, хоча, й не так легко, як здається на перший погляд. Уявіть, що вам треба представити свою країну іноземцям. Наскільки добре ви обізнані, щоб розкрити її красу, автентичність? Які аргументи ви можете привести про її велич (гримнути кулаком по столі – не аргумент), про які доблесні події її минулого можете розповісти, назвати імена, що її прославили, довести, зрештою, що ПИШАЄТЕСЯ (от я й добралася до основного!) своєю КРАЇНОЮ, її НАРОДОМ, а не собою!.. На превеликий жаль, нам ще далеко до того "вечора", коли переглянемо список виконаних нами справ і дозволимо собі сказати: Я пишаюся, що Я.......