М сто-5

Зимнє міто було чорно-білим,
З серпантином кручених доріг,
З вежами, що слали чорні тіні,
Від яких прогноз не застеріг.

У снігах, що побілили стіни
І підїзд багатоповерхівки,
Місто скрило - наче в амнезії,
Ненавмисне зроблені помилки.

Між стовпами провода напнулись -
Наче струни скрипки Страдіварі,
Інієм покрились, і забули,
Що на них ворони чорні грали.

Зине місто було чорно-білим,
Як смирення, що заклякло в цеглі.
Навіть вороння кричать не сміло,
Падаючи мертвим, наче кеглі.

Зимнє місто в тишині завмерло,
Сивий сніг лягав безвольно-тихо,
Від морозу стукався у двері,
Невеличкий, наче карлик, вихор.

Мерзлі батареї обважніли,
Тріскались їх металеві кості.
А людей лешень серця їх гріли
І під одіялом трохи злості.

Зимнє місто, наче лід, заклякло
Змерзле, ворухнутися боялось.
А стара і скрючена гіляка -
Билася в вікно, як сива старість.

На віконних шибах візерунки -
Ждали потепління й трохи сонця,
Щоб, почувши ніжність порятунку
Плакати у каплях на віконці.

І сосульки - як мечі ворожі,
Сонцем обціловані в клинки,
Зимонька сховала б в чорні ножни -
Й капітулювала від нудьги.

Зимнє місто було чорно-білим,
Як хрустка й холодна розмальовка,
Й ждало, що чаріний пензлик світла,
Оживить замерзлі кровотоки.


Рецензии