Розмова зi старим солдатом

Ви пам.ятаете, тату, як ви мене запитали.
(Рік десь 2000).

-Як ти думаєш, якщо, не дай Бог, буде якась заварушка, чи будуть наші люди стріляти один в одного?
(Наші - українці, росіяни, казахи, і всі-всі, хто жили в СРСР).

А я відповіла - НІ!
Такого не може бути. Ми всі народились В ОДНІЙ країні, виросли і виховувались в ній. У нас зовсім інше мислення.

А ви тоді сказали: будуть стріляти і убивати один одного.


Тату, тату, і звідки ви це знали?..


Ви пам.ятаєте, тату, як стояли кілометрові черги автобусів, легковушок на польському кордоні в 90-стих роках, як вивозились з України і інших  республік добротні, якісні товари, і завозився ширпотреб?

І ви тоді сказали, що потрібно закрити кордони і заборонити це, тому що це початок великої біди.
А ми вам не вірили.

І ось вона, біда.
 
Добротних товарів майже немає, зате є поки що трудові ресурси, які таким самим безкінечним потоком вивозяться з країни, а натомість
завозяться штамповані папірці.

Є дешева робоча сила, яка непотрібна своїй державі.

Іще є земля. Поки що є...

*

Невже за це ви воювали, тату?

Мені соромно перед вами за все, що твориться.
Соромно і боляче.

Одне, що стало ясним і зрозумілим - те, що війна ніколи не зупинялась. А ми цього не розуміли.

І мабуть, більшість із нас не розуміє цього і досі.