Бублик. Частина 4

Бублик  стомився, адже цілий день біг по лісу. Сніг летів і летів, замітав сліди. Настав вечір, адже взимку швидко темніє, але песик все йшов , відчуваючи нюхом, що  скоро  ліс буде позаду. Лише під ранок, стомлений і голодний вийшов на шосейну дорогу. Знову то біг, то йшов і нарешті добрів до якогось міста. Запахи їжі привели Бублика до ринку, де було багато людей, машин. Бублик ліг біля якогось кафе, де смачно пахло м’ясом, рибою, здобними булочками. Туди і сюди рухались люди, несли пакунки, новорічні ялинки, але ніхто не звертав на нього уваги. Раптом Бублик побачив собак, вони шукали їжу біля смітника і собі пішов в надії знайти чим підкріпитись. Але чомусь завмер, наче відчував небезпеку:  Бублик, зіщулився і миттю заховався за прилавок, де торгувала якась тітонька чебуреками.  Поряд з кафе повільно проїхав автомобіль, той самий, в якому його везли тієї ночі!
– Який гарний песик – приязно заговорила з ним тітка, розглядаючи Бублика, що сидів під прилавком.  - Ну що?  Їсти хочеш? Ось… і дала чебурека.
Бублик крутнув хвостиком, лизнув тітці руку.
– Ти дивись! Який галантний кавалер, засміялась весела жінка, - руки цілує! Ну їж, їж, не бійся…Бачу, що ти породистий пес, ось закінчу працювати, підемо додому. Чи ти, може, господаря загубив? Мабуть шукає тебе, а ти сидиш тут, га?
 - Чуєш, Петре, - звернулась вона до якогось чоловіка, що  стояв неподалік – Тут собака прибився, бачиш, такса, треба в радіовузол  піти, повідомити, може загубив хтось і шукають? То ти вже придивись за моїм товаром, а  я швиденько повернусь… І метнулась кудись.
Бублик  відчував: щось  не так.
Він кинувся бігти…
Хвилин за  15 по ринку оголосили , що собака породи « такса» знаходиться біля кафе «Мальва» і туди біг  високий  чоловік…

Вже четвертий день діти чекали на Бублика. Гриша і Кирило ходили щодня до озера, яке вкрилось тоненьким льодом. Дикі качки ще плавали посередині озера, де крига не встигла  замерзнути. Адже зими зараз не надто суворі, ось і качки не відлітають.
 – А що, Кирюшо, давай качкам сьогодні хліба понесемо, може їм голодно.
– Гайда!
Хлопці побігли в столову за хлібом.
 – Це ж навіщо  ви хліб берете, бешкетники? – запитала Марія Яківна.
– Качкам! – крикнув Гриша. Ми на озеро  йдемо! – Марія Яківна перелякано охнула, сплеснула руками:  - Хоч на лід не йдіть, бо втопитесь! – крикнула вона, та хлопці її не чули.
– Треба директора повідомити, вирішила Марія Яківна.
  Весело   ковзаючи по льодяних доріжках хлопці помчали з двору...

 Не довго думаючи,  вибігли на озеро.  Старший Кирило попереду, Гриша за ним. Та раптом льодок, за ніч притрушений снігом, почав прогинатися і  ламатись. – Назад! – крикнув Кирило  Гриші, але сам провалився під лід.  Гриша не знав як допомогти товаришу, що робити.
Кирил тримався двома руками за край льоду майже по шию у  воді – Не рухайся, тримайся, я зараз – сказав йому Гриша…
Наразі сяйнула думка: треба щось подати. Може товсту гілку, бо рука його не сягала, хоч як не старався І став обережно йти до  берега . І тут почув знайомий гавкіт, потім радісне скавучання!
 –  Бублик! Бублик! -  Гукав Гриша, але Бублик зірвався з місця і побіг в протилежний  бік до  дитячого будинку.
Він влетів  просто в кабінет директора, мало не збивши  його  з ніг.
 Схопив за штани  і став тягнути за собою.
– Бублик?!  Ти? Це ти?! – не йняв віри Олександр Вікторович. – Куди ти мене тягнеш?
 Бублик гавкав, відбігав, знову хапав його за одяг і тягнув за собою.
 – Та  добре, я зрозумів, щось сталось  – сказав директор  І прожогом вибіг з кабінету  на ходу телефонуючи з мобільного
 – Семене, швидко їдь до озера, Марія Яківна тривогу б’є, бо хлопці наші побігли качок годувати. Та я вже з Бубликом туди біжу! Уявляєш, повернувся!
 Тим часом хлопці повзли на животі в бік берега, міцно тримаючись  за товсту гілку, що знайшов Гриша. Мокрий важкий  одяг заважав рухатись  швидше, але хлопці не здавались.... – Дивись, - зрадів Гриша, це « Жигулі» Семена Петровича! – До–по-мо-жіть! – щосили крикнув Кирило.
 – Зараз, зараз, тримайтесь, хлопці, я  швидко … - говорив Семен Петрович, дістаючи мотузку… Чіпляйтесь по одному...
 Тут і Олександр Вікторович з Бубликом прибігли!
 Хлопці так замерзли, що аж зуби цокотіли, але які ж вони були щасливі, не менше Бублика, який стрибав, лизав всім руки, обличчя, гавкав, падав на спину і не знав як ще показати свою безмежну любов. Всі сміялись, обіймались, навіть плакали, їдучи назад в машині.

 Гришу і Кирюшу    переодягли, розтерли горілкою, напоїли гарячим чаєм з малиною.  Вони навіть і не захворіли!
Кажуть,так буває, коли сильно перехвилюєшся. А тоді всі дуже перехвилювались! Бублик повернувся!
Про цю подію всі прочули: і в селищі, і навіть в місті говорили! Казали, що Бублик надзвичайна собака!
 А бабуся Віра Пилипівна, пишаючись,  всім казала: - Це ж мій Бублик! Він тепер і медаль одержить. В самого директора  в кабінеті в кріслі спить! Он як!
– Наш  Бублик  тепер замісник директора! – весело сміялись діти.