Кiнець епохи або Прощання з Часом

"Кінець епохи або прощання з Часом" (проза)

Це був дуже холодний осінній вечір. На вулицях стояла повна тиша: ні людей, ні автомобілів – нікого. Позавмирали всі дерева, вітер більше не ганяв пожовкле листя по вулицях та бульварах. Тільки один самотній хлопець, що стояв біля входу до вокзалу. Він стояв і допалював цигарку. Його очі були заплющені, руки тремтіли. Кожен подих був важчий за попередній, а серце відбивало такий швидкий ритм, що здавалося, ніби воно зараз проб’є груди і впаде на холодний асфальт, як каміння. Хлопець знав, що зараз відбудеться, але намагався затримати це – хоч на хвилини, що були довжиною в життя. Видихнувши останній раз густий сірий дим, він викинув недопалок і пішов до платформ.
Там був лише один потяг і біля нього стояла Вона. Її неможливо було не помітити. Сіре пальто, під колір осені, руде волосся і карі очі, які він побачив ще з великої відстані. Хлопець зупинився і подивився на годинник. 19:57. Хоч сьогодні прийшов вчасно. Вперше. Ще є три хвилини. Лише три хвилини.
Вона побачила його і йому здалося, наче вона трохи посміхнулася. Підійшовши, хлопець не міг відірвати очей від того, що бачив перед собою. Це було найчарівніше творіння Світу. Воно точно не звідси, його створили десь далеко, дуже далеко, – там, куди людина не зможе потрапити ще багато тисячоліть.
– Хоча б сьогодні не запізнився.
Від такої неочікуваності хлопець на мить втратив мову, але швидко прийшов до тями,набрав повні груди повітря і сказав:
– Це все? Кінець? Нічого втраченого вже не повернути? 
Вона посміхнулася так, як вміла тільки Вона:
– У нас залишилась одна хвилина. Ти і її також хочеш витратити марно? Як і мене?
– А як же надія*? В мене ще ж залишилася надія..
– А ти не чув новину? Про те, що Надію* поховали декілька годин тому, на Північному цвинтарі.
Вона підійшла до нього і поцілувала так, як не робила цього ніколи. Відірвавшись від поцілунку, вони зустрілись очами. Він і вона. Лише зараз, у цю саму мить вони були єдиним цілим. Вперше, за стільки часу. Останній раз усміхнувшись, дівчина розвернулася і зайшла до вагону. Хлопець підійшов до вікна. Вона зробила те саме. І одночасно, як за каноном найромантичнішої драми, обоє підняли свої долоні і торкнулися одне одного, крізь скло.
Залишилися лічені секунди. Він вдивляється в її очі, наче вони панацея від усіх хвороб, наче вони – найдорогоцінніше каміння у світі, наче вони – сам Всесвіт.
Хлопець так і залишився стояти, з протягнутою рукою. А потяг зник. І все, що було чутно – це звуки швидкої, та чутки, що хтось помер від серцевого нападу. Ніхто і нічого не знав про нього. Ніхто не знав і про неї – про цю прекрасну рудоволосу дівчину. Лише він знав.
Вона – це його Час.
 
2016