Дивлюсь на небо!

Небесна широта колір згасила.
Яркість  зірок  погасла на вік.
То блідість обличчя біль закрила.
Наче журба - потвора навіки
в серце  зійшла.

Я в небо вдивляюсь.
Та думку бурхливо гадаю.
Чому я не птиця?
Чому не літаю?
Чому мені Боже, ти крила не дав.
Чому моє серце все дужче страждає?
Згасає як попіл душа.
Та може злечу у небесну я даль.
Та хвилю щастя знайду у тому краю.
Господь посміхнеться грайливо.
Та скаже правдиві слова.
Не щастя шукаєш, ти жінко,
а долю яскраву свою.
Бо простір  небесний
Тебе зазиває, та кличе завжди.
Вдивляєшся в небо,
серце вогнем палає в ту мить.
Неначе душу тамує
Нестерпний, сердечний той біль.
Та пісню співає про тугу, незграбну журбу.
Бо крихітку щастя  повсюду шукає свою.
Небесна зіронька сяє блакитно.
В промінні тортурой згасає любовь.
То мила матуся тобі засилає
щасливий життя оберіг.
Та ласка твій зір освіщає,
щасливу кульку на землю спускає.
Той  оберіг - проміння найкращого життя.
Ніжно пісню співає, пригортає,
оберігає буття.
Боже, скажи мені правду:
Чому звисає крило?
Давно мабуть долю згубила.
Тому щастя не має життя.
Та тільки нутро терпляче згасає,
бо сльози л’є гіркота.
Не взмозі  душа, не злітає в простір.
Не зробить один лише крок.
Бо сокіл на землю підбитий лягає.
То правда згасає в думках.
Дивлюсь я на небо, та думку гадаю.
Не має життя, не маю буття.
Та серце картає, не довгий мій шлях.